Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 48

Рано-вранці, здригаючись від дотиків росяної трави, я босоніж, у трусиках і безрукавці, пробрався до паркану й почав розхитувати дошку. Нижній край одірвався швидко, але верхній тримався на міцнющому цвяхові. Я розізлився. До того ж на подвір'ї могла з'явитися Таїсія Тимофіївна — тоді не уникнути скандалу. Я вчепився в дошку й почав розгойдуватися, мов на величезному маятникові, обдираючи об паркан пальці й засаджуючи в коліна скабку за скабкою.

Дошка не відривалася, і я посилив злість і розмах. І раптом майнуло у широкій щілині сердите дівчаче обличчя. Дівчинка щось вигукнула.

Я припинив політ. Став перед щілиною, притримуючи плечем одірвану дошку. Дівчина дивилася дуже недружелюбно, і я про всяк випадок повідомив її, що вона дурепа. Одразу ж я був поставлений до відома, що сам дурень, хуліган і злодій. На «злодія» я образився.

— Я у тебе щось украв?

— А дошку навіщо відриваєш?

— А вона твоя?

— Це наш паркан.

— А дулю не хочеш? Ваш! Він наше подвір'я відгороджує!

— А наше хіба не відгороджує?

— А дошки з нашого боку прибиті! Отже, наш!

— Я дідусеві поскаржусь, — пообіцяла вона.

— Хоч начальникові міліції.

— Ось він тебе зловить, тоді затанцюєш.

— Я твого дідуся самим мізинцем на трубу закину!

Ми обоє подивилися на верхівку височезної труби, яка диміла над пекарнею.

— Хуліган! — знову сказала дівчинка.

Я, не нагинаючись, намацав стеблину торішнього бур'яну, вирвав її з коренем і, як снаряд, шпурнув у противника. Дівчинка присіла й підняла з землі консервну бляшанку. Я відсунув плече. Дошка опустилася і закрила щілину, розділивши світ на дві ворогуючі половини.

Я пішов на ґанок, сів, зубами витяг з коліна найбільшу скабку й замислився.

Її звати Майка — це я знав. Вона приїхала недавно, і досі я бачив її лише здалеку. А зараз розгледів як слід.

Ет, ну навіщо я посварився!

Через те, що вона сердилася, волосся у неї злітало на обличчя ї очі блищали, ніби за живою золотистою сіткою. І вся вона, Майка, була легка, тонка, як та маленька балерина, про яку я читав у казці «Стійкий олов'яний солдатик».

Дивний сум і ніжність оволоділи мною. І було ясно, що це — кохання.

Ну що ж! Кохання так кохання. Я знав, що за нього треба боротися. Треба бути стійким, як солдатик. Я зсунув брови, підвівся і навіть зігнув одну ногу, щоб більше бути схожим на олов'яного героя. Чипа — обскубаний півень Таїсії Тимофіївни — підійшов і зацікавлено глянув на мене одним оком. Я влучно плюнув йому в спину. І почав діяти.

По-перше, я все-таки відірвав дошку. По-друге, одразу ж розпиляв її за сараєм тупою ножівкою. З коротких дощок я зіб'ю цілком пристойний самокат. Може, не дуже гарний, але міцний. Я навіть придумав йому ім'я — «Олень». Як у того чорного коня.

На ньому, на Олені, я, мов смерч, проноситимуся повз Майчині ворота. По єдиній дошці, що лишалася від тротуару, — довгій і гнучкій. Під залізне ревіння підшипника й вигуки здивованих перехожих. А Майка, вперта й вредна, тамуючи захоплення, спостерігатиме за мною крізь дірку в паркані, яка залишилася від сучка, що випав…

А потім… Потім переднє колесо Оленя зірветься з дороги, і я гепнуся з розмаху на тверду землю і, мабуть, утрачу свідомість. І Майка, забувши про свою вредність, вибіжить на вулицю, почне трясти мене за плечі, витирати кров з мого лоба, і її волосся лоскотатиме моє обличчя. Я повільно розплющу очі…