Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 47

Отже, табун пішов. Я помахав вершникові й Оленю рукою, в якій тримав підковку.

І мені здається тепер, що дуже швидко, мало не наступного дня, прийшов теплий зелений травень і вимахали уздовж парканів густі високі трави.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ТОВАР

Однієї із сонячних травневих неділь сорок сьомого року я вчинив базарну крадіжку. Тепер наважуюся зізнатися в цьому. Сподіваюся, що читачі й закон простять мене. По-перше, минуло вже багато років. По-друге, на цей жахливий крок мене штовхнуло кохання. Ось що трапилося.

… У давні роки підкорювач Сибіру Єрмак Тимофійович поставив дерев'яну фортецю. Щоб вона була неприступною, козаки оточили дерев'яні стіни глибоким ровом. Рів заповнили водою. У воді відбивалися гостроверхі вежі, сигнальні вогні і списи козачої охорони.

Але на фортецю ніхто не нападав, і вона поступово зруйнувалася. Вода пішла в річку. Тільки рів залишився. Він був з'єднаний з великим яром, по якому дзюркотіла річечка. Річечка ця пробилася у рів і проточила нове русло. Потім уже ніхто не міг упевнено сказати, де справжній яр, а де рів, що його викопали козаки. Все разом це називалося «балка».

А ще була річка. Над нею нависали кручі.

Над кручами, над зарослими полином і коноплями укосами, схилами і косогорами розкинулося наше м течко. З дзвіницями, дерев'яними тротуарами, гранітними бруківками на центральних вулицях і афішними тумбами, що стояли мало не по пояс у траві. На тумбах рябіли оголошення про продаж меблів, про зникнення кози, реклами фільмів, афіші про концерти у міському саду й відкриття цирку, в яке вже ніхто не вірив.

Ми, хлопчаки, любили наше місто. Навіть ті, хто народився не тут, а приїхав під час війни, евакуювався з прифронтової зони. Боно було зручне для дитячого життя. В занедбаних скверах і старих провулках чудово гралося у розвідників. Невисокі дахи вірно служили майданчиками для запуску зміїв. Дерев'яні тротуари допомагали бігати: гнучкі дошки пружно підштовхували нас. А балка із зарослими стежинами і завулками була повна всіляких таємниць і запахів трав. Найдужче пахло полином. Я розтирав його насіння у долонях і притискав руки до обличчя. Губи ставали гіркі, і запах сухої землі та сонця довго не зникав. Мені здавалося, що саме так пахнуть савани незнаної Африки. Я тоді не знав, що це запах дитинства і батьківщини…

Але іноді нам хотілося, щоб місто було більше. Щоб блищали рядами вікон багатоповерхові домиська, дзеленчали трамваї, сяяли вечорами різнобарвні вогні. Щоб у цирку щодня були вистави, а вулицями мчали тисячі легкових машин.

І тому все захвилювалося, коли пройшла чутка, що головну вулицю збираються асфальтувати. Асфальт здавався ознакою справжньої міської культури.

На подвір'ях квапливо застукотіли молотки: хлопці збивали самокати. Ви уявляєте, які можливості відкривали перед самокатчиками асфальтові тротуари!

Я теж взявся за діло. У мене був один кільцевий шарикопідшипник — він годився для переднього колеса. А для заднього я сподівався роздобути потім. Ще потрібен був будівельний матеріал.