Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 46

Владислав Крапивін

— Не хочеш… — сказав він. — А прокататися хочеш? Прокататися? Я ошелешено видихнув «угу» і навіть не встиг злякатися. Він легко зістрибнув з сідла і дужими руками зметнув мене коневі на спину.

Я опинився на чомусь твердому попереду сідла. Сидіти було далеко не так зручно, як думав. Жорстко й страшнувато. Але великі долоні міцно тримали мене за боки.

— Не боїшся?

— Не боюся, — невпевнено сказав я.

Кінь рушив а місця, і вулиця хитнулася назустріч. Я дивився на знайомі будинки і паркани з незвичної висоти, і все здавалося трошечки дивним. Та ще захід сонця забарвлював усе навколо у незвичний золотавий колір. Ніби уві сні. Чорний кінь (справжній чорний кінь!) йшов неквапним кроком, іноді приязно косував на мене й похитував головою.

— Як його звати? — запитав я.

— Олень.

Це було чудове ім'я. Таке стрімке й красиве. І я кілька разів повторив: «Олень… Олень… Олень…» І кінь чув мене.

Не знаю, чи довго ми їхали. Не пам'ятаю. Я вже зовсім не боявся, і сидітн мені стало хороше. Я повірив у надійність долоней, що тримали мене. У доброту й вірність Оленя.

— А ти не заблукаєш? — почув я.

І отямився.

— Не заблукаю.

Але ми були вже далеко від дому. Біля річки, перед мостом.

— Біжи додому, — сказав вершник. — А то ще загубишся.

Він зсадив мене на дорогу, і довелося примиритися з цим.

Адже диво не може тривати вічно! Я подивився, як чоловік у шкіряному кашкеті сідає в сідло, провів рукою по гладенькому боці Оленя і повернувся, щоб йти додому. Гірше буває, коли довго прощаєшся. І враз почув:

— Зачекай, синку.

Ці два слова поштовхом зупинили мене. Він сказав не «хлопчику», не «малюк», а «синку». З давніх пір ніхто з чоловіків не називав мене так. І я не думав, що назвуть коли-небудь, тому що батько у квітні сорок п'ятого загинув від випадкової кулі в німецькому містечку.

Я повільно обернувся.

— Зачекай, — сказав вершник.

З кишені брезентової куртки він дістав незрозумілу річ і простягнув мені:

— Візьми. На щастя.

Я підійшов. У руці у вершника була крихітна підковка. Ну зовсім маленька, навіть для лошати не підійшла б. Я прийняв її в долоню. Вона виявилася важкою і теплою.

Треба було хоч спасибі сказати. А я мовчки дивився то на підковку, то на Оленя, то на вершника. Та, мабуть, я все-таки хороше якось дивився. Бо вершник посміхнувся доброю своєю посмішкою. Потім торкнув каблуками вороного Оленя і риссю почав наздоганяти табун, що віддалявся.

В мені стрімко виростав спогад про зелений вузький листочок, що пробиває сніг, і про коней, які мчать крізь ніч…

Я знову повертаюся до зошита своїх напівдитячих віршів. Просто мені здається, що в ті дні я говорив про дитинство краще, ніж зараз:

Це пам'ять про зимовий садок, Про травинку серед зими… Жили-були на світі вершники — Жили-були на світі ми! Вся земля гула під нами, Були ночі, як списи, як пруги. Били коні Копитом У камінь — Іскри сипались навкруги. Сурми кликали, кликали… Це був не сон, не забуття. Ми не просто грались в кінноту — Ми, як вершники, Йшли в майбуття…