Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 46
Владислав Крапивін
— Не хочеш… — сказав він. — А прокататися хочеш? Прокататися? Я ошелешено видихнув «угу» і навіть не встиг злякатися. Він легко зістрибнув з сідла і дужими руками зметнув мене коневі на спину.
Я опинився на чомусь твердому попереду сідла. Сидіти було далеко не так зручно, як думав. Жорстко й страшнувато. Але великі долоні міцно тримали мене за боки.
— Не боїшся?
— Не боюся, — невпевнено сказав я.
Кінь рушив а місця, і вулиця хитнулася назустріч. Я дивився на знайомі будинки і паркани з незвичної висоти, і все здавалося трошечки дивним. Та ще захід сонця забарвлював усе навколо у незвичний золотавий колір. Ніби уві сні. Чорний кінь (справжній чорний кінь!) йшов неквапним кроком, іноді приязно косував на мене й похитував головою.
— Як його звати? — запитав я.
— Олень.
Це було чудове ім'я. Таке стрімке й красиве. І я кілька разів повторив: «Олень… Олень… Олень…» І кінь чув мене.
Не знаю, чи довго ми їхали. Не пам'ятаю. Я вже зовсім не боявся, і сидітн мені стало хороше. Я повірив у надійність долоней, що тримали мене. У доброту й вірність Оленя.
— А ти не заблукаєш? — почув я.
І отямився.
— Не заблукаю.
Але ми були вже далеко від дому. Біля річки, перед мостом.
— Біжи додому, — сказав вершник. — А то ще загубишся.
Він зсадив мене на дорогу, і довелося примиритися з цим.
Адже диво не може тривати вічно! Я подивився, як чоловік у шкіряному кашкеті сідає в сідло, провів рукою по гладенькому боці Оленя і повернувся, щоб йти додому. Гірше буває, коли довго прощаєшся. І враз почув:
— Зачекай, синку.
Ці два слова поштовхом зупинили мене. Він сказав не «хлопчику», не «малюк», а «синку». З давніх пір ніхто з чоловіків не називав мене так. І я не думав, що назвуть коли-небудь, тому що батько у квітні сорок п'ятого загинув від випадкової кулі в німецькому містечку.
Я повільно обернувся.
— Зачекай, — сказав вершник.
З кишені брезентової куртки він дістав незрозумілу річ і простягнув мені:
— Візьми. На щастя.
Я підійшов. У руці у вершника була крихітна підковка. Ну зовсім маленька, навіть для лошати не підійшла б. Я прийняв її в долоню. Вона виявилася важкою і теплою.
Треба було хоч спасибі сказати. А я мовчки дивився то на підковку, то на Оленя, то на вершника. Та, мабуть, я все-таки хороше якось дивився. Бо вершник посміхнувся доброю своєю посмішкою. Потім торкнув каблуками вороного Оленя і риссю почав наздоганяти табун, що віддалявся.
В мені стрімко виростав спогад про зелений вузький листочок, що пробиває сніг, і про коней, які мчать крізь ніч…
Я знову повертаюся до зошита своїх напівдитячих віршів. Просто мені здається, що в ті дні я говорив про дитинство краще, ніж зараз:
