Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 25
Владислав Крапивін
— От тварюки! — зраділо вигукнув Павлик і смикнув затвор уявного карабіна. — Ну, ми їм дамо!
І все-таки вечір був не такий, як досі. Удвох було краще. Я втішив себе тим, що Милка більше, певно, не з'явиться. Але вона з'явилася. Наступного дня.
— Диви, що вона придумала! — бадьоро сказав Павлик, а очі у нього були винуваті.
Милка здогадалася, як робити над морями день і ніч. Вона принесла два клаптики: білий, з вишитим жовтим сонцем, і чорний, шовковистий, з білими паперовими зірочками. Ці клаптики можна було по черзі розстилати на тумбочці.
Коли б таке вигадав Павлик, я б одразу сказав, що це здорово. Але зараз мені стало образливо.
Я прискіпався:
— А якщо вечір? Чи ранок? Тоді як, га?
— Щось також можна придумати, — тихо сказала Милка. — Я сьогодні вдома подумаю.
Вона це мені сказала, а не Павликові. Ніби питала у мене дозволу. Була вона зараз якась нерішуча, сиділа на краєчку стільця і роздивлялася свої валянки. У цю хвилину я зрозумів: плювати їй на Павликову арифметику.
— Ну… гайда, чи що, — похмуро промовив я і перший поліз під карту, в нашу «каюту».
Того вечора справи пішли краще. Милка майже не ніяковіла, я вже не соромився, Павлик радів, що ми не супимося одне на одного.
Коли Милка пішла, Павлик потупцявся трохи коло мене й ніяково сказав:
— Послухай-но… Нехай вже вона приходить, коли їй так хочеться…
Що його вдієш? Я погодився, хоча й без захоплення:
— Нехай…
Минув тиждень, і до Милки я майже звик. Я звик, але все поглядав на Милку скоса. Це теж була звичка.
Якось після уроків Милка наздогнала мене біля дверей школи. Вона йшла трохи позаду, височіючи наді мною, як Гуллівер над ліліпутом. Гуллівер у кривому жовтогарячому капорі. Павлика з нами не було: його залишили вчити вірш, якого він не вивчив вдома.
Ми йшли мовчки, і Милка часом шумно зітхала у мене за плечем. Це мене дратувало. А день був синій від неба і яскраво-жовтий від сонця. Дзвеніла краплями відлига, і радісно галасували горобці на потемнілій дорозі. Не хотілося сваритись у такий день. Я вирішив дуже просто спекатися Милки: постою з хвилину, ніби милуючись краплями, а вона нехай чимчикує далі.
Я зупинився біля іржавої ринви. За півметра від землі вона круто вигиналася, а її зріз був прикрашений бурульчаною бородою. З бороди скляним горохом сипалися краплі. Іноді вони зливалися в іскристий струмінь, але одразу ж знову розбивалися на кульки.
Під ринвою пагорбом намерзала крига. Краплі вибили в ній ямку завбільшки з чайне блюдечко. Вода в цьому круглому озерці бризкала і пухирилася. Їй не вистачало місця, і вона проточила у кризі канавку. Кришталевий струмочок збігав з крижаної гірки і пірнав під шар снігу біля тротуару. Я стояв і. дивився. Ця причепа Милка теж зупинилася. І до того ж сказала:
— Як гарно…
Я кинув портфель і сів навпочіпки. Бризки крижаними голочками почали колоти обличчя. Я підібрав мокру сірникову коробку і пустив її в танцюючу калюжку. Вона застрибала під ударами крапель, а потім боком-боком підсунулася до витоку струмочка, протиснулася в крижаний жолобок і сковзнула униз, дряпаючи денце.