Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 27

Владислав Крапивін

Повертаючись зі школи, я побачив двох моряків. Спочатку я не здивувався. Багато моряків лежало в міському госпіталі, і перед випискою вони часто гуляли вулицями. Та ці були не з госпіталю. Вони йшли з автоматами. Дивно…

Один був у чорній вушанці, другий — у безкозирці. Він йшов, нахилившись назустріч вітру, сміявся і тримав у зубах стрічки, щоб безкозирку не здуло. Зовсім як у штормових книжках про море.

Мені здалося чомусь, що ці моряки і важкий сірий вітер пов'язані одне з одним. Навіть уявилося на мить, що на річці, під жовтими кручами, юрмляться упереміж баштові крейсери і високі бриги з відволоженими вітрилами. Але я знав, що річка ще під кригою…

Небо нависло над дахами громаддям темно-синіх хмар. Ця щільна синява народжувала глухий неспокій. Вітер ніс очікування якихось незрозумілих і тривожних подій. І я не здивувався, коли така подія насправді сталася.

Зник Павлик.

Він не прийшов зі школи.

До вечора ніхто не турбувався. Просто нікому було турбуватися до вечора. Тільки мене гризла досада: гасає десь зі своїми друзями, у сніжки грає. А може, з Милкою. Читають там свою «Дюймовочку». Хоча ні, книжечка ж у мене.

Смеркло, а він не прийшов. Може, у матері в кіно сидить?

Вітер старанно розхитував будинок. Я вирішив не готувати уроки. Не дочекавшись Павлика, я заснув одягнений і побачив уві сні, що сині хмари — живі. Вони важко й дружно махали вологими крилами. Павлик тримав у стиснутих зубах стрічку безкозирки й притискався спиною до мокрого паркану. Над парканом, серед бризок і ревіння вітру, повільно оберталися башти крейсера.

Мене розштовхала мати:

— Владьку, де Павлик?

Я ніби й не спав. Виразно розуміючи, що сталося лихо, я тихо сказав:

— Не знаю. Я сам чекав…

За стінкою голосно плакала тітка Ганна.

— Ти його бачив сьогодні?

— У школі.

— А потім?

— У них п'ять уроків було. У нас чотири. Я додому пішов. А він не прийшов… Його немає?

— Його ніде немає, — напівголосно сказала мати. — Ганна Василівна всіх хлопців оббігала, тих, хто знає. Де він іще може бути? Не знаєш?

— Не знаю.

Ходики показували дванадцяту годину. Як і досі, рівно й могутньо гув зюйд-вест. Я потай натягнув пальто і шапку.

На ґанку вітер ударив мене важко й пружно. Я грудьми майже ліг на тугі потоки повітря і пішов темними провулками до Милчиного будинку. Я не боявся ні темряви, ні злодіїв. Не боявся навіть того, що доведеться серед ночі стукати у двері чужого будинку і будити незнайомих людей. Вітер був такий, що видував усі страхи.

Ніч свистіла в тополях. Вона здавалася такою ж, як ота, коли загинув старий Біллі Бонс. Але зараз небезпека загрожувала не книжковому Біллі…

По-моєму, я дуже швидко дістався до Милчиного будинку. А може, так здалося: хвилини збігали стрімко, зі швидкістю вітру. У вікнах стояла темрява. Я деякий час боровся з вітром, що навалився на хвіртку з подвір'я і не давав відчинити її. Потім зловив миттєве затишшя і проскочив на подвір'я.