Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 24

— Павлику, а це хто?

— Це Владик, — відповів Павлик. — Я ж тобі розповідав.

— А-а, — сказала Милка й чомусь стала серйозною. Павлик винувато глянув на мене й суворо сказав Милці:

— Давай розв'язувати задачки… коли вже прийшла. А то протовчемося до вечора.

Я посміхнувся у думці: влип бідолаха Павлик. І пішов до себе…

Того дня рано прийшла з технікуму Тетяна. Вона вирішила допомагати мені готувати уроки й довела мене до сліз. Потім я збунтувався і довів до сліз її. У цю ж мить постукав Павлик і викликав мене до кухні.

— Нарозв'язувались? — сказав я. — Пішла?

— Ні-і… — Павлик зітхнув. — Розумієш, Владьку, їй не можна… У неї батько нерідний. Він з неї завжди знущається, коли матері немає. А мати пізно приходить…

Я відчув одразу, як незручно йому, як важко говорити.

Він, певно, до кухні витяг мене навмисне: тут, у напівтемряві майже не видно облич. Непомітно, якщо почервонієш, я вже знав, що він скаже далі. Павлик сказав:

— Знаєш, нехай вона посидить сьогодні. У нас. Га?

Хіба я міг заперечити? Зрештою, це ж вона витягла Павлика з затопленого підвалу.

Я лише запитав:

— А як… А Каравела?

— Ну й що? — квапливо промовив Павлик. — Думаєш, вона не зможе грати? Думаєш, вона дурна? Це тільки здається попервах, що дурна, а насправді розумна. Вона…

От уже цього я не сподівався! Нашу Каравелу, нашу таємницю — якомусь дівчиськові? Павлик із глузду з'їхав! Ні, справді, що за дурниці!

Але поки я добирав слів, щоб висловити своє обурення і образу, Павлик знову квапливо заговорив:

— Ти знаєш, які вона книжечки принести може? У неї вдома їх ціла купа, от слово честі, хоч сам запитай, вона скаже. Ось побачиш, ще краще буде. Ти, Владьку, тільки на неї не супся, бо вона тебе боїться.

— Мене?

Чесно кажучи, я клюнув саме на цей гачок. Усе-таки здорово, коли тебе, першокласника, боїться отака дилда.

Того вечора гра не клеїлася. У мене слова просто застрявали. Соромився я при Милці відкривати наші таємниці й вигадувати нові. І злостився на неї. Та й Павликові було незручно; він лише намагався удавати, що все гаразд.

Наша Каравела застряла на одному місці, ніби в борошняному киселі. Ми не могли вигадати нічого цікавого.

Милка, певно, все зрозуміла. Але не йшла, сиділа. Серйозна й уважна. І раптом сказала, не дивлячись на нас:

— Я одну книжку читала про шаблезубих тигрів. Вони на острові жили. Давайте відкриємо цей острів. І влаштуємо полювання…

Вітер злегка ворухнув наші вітрила.

— Цей острів який? — з надією запитав Павлик.

— Як-то «який»?

— Ну, які береги, скелі, дерева? — похмуро пояснив я. — Треба ж знати. Гадаєш, так просто? Відкрили — і все? А раптом перед ним підводні рифи? Ще наскочимо…

— Який ти швидкий! — запально сказала Милка. — Відкрий, тоді й довідаєшся! Звісно, рифи… Треба на шлюпці розвідати, а не лізти навмання.

— От і вирушай, — запропонував я. — На шлюпці… А вам не можна. Ми кермо повинні тримати і вітрила.

— Гаразд, — неголосно погодилась Милка. Помовчала і заговорила, дивлячись у вогонь: — Ну от… Це великий острів… Не дуже великий, середній. У нього береги високі. Жовті від глини. І скелі високі. А вгорі суцільні джунглі. З однієї скелі збігає у море струмок. А на кручі стоїть кам'яний ідол, великий такий і зубатий. Його дике плем'я зробило. Тільки зараз племені немає, його вже зжерли шаблезубі тигри.