Читать «Тінь Каравели» онлайн - страница 23

Це було останнє спливання «Летючої п'явки». Від залпу наших гармат вона розпалася на дві частини й пішла на дно.

Боббін Гапп викинувся через торпедний апарат. Він довго влив за Каравелою, просив вибачення, кричав і плакав. Опісля його з'їв кашалот.

ДЮЙМОВОЧКА

Вечорами на морях і океанах ми здійснювали дивовижні подвиги, але вдень нас підстерігали знегоди. А надто Павлика. Головним лихом була арифметика. Великі червоні двійки з маленькими злими голівками дедалі частіше проникали в Павликові зошити. Це були огидні двійки, схожі на звивистих дощових черв'яків.

— У, глистяки підлі! — гидливо казав про них Павлик.

Тітка Ганна подовгу роздивлялася зошита, а тоді починала кричати, що відлупцює телепня і мучителя, як Сидорову козу. Щоб вона не перейшла від слів до діла, Павлик тікав до мене і шепотів:

— Шторм одинадцять балів. Відсиджусь, поки вгамується.

Вгамовувалася тітка Ганна швидко, і Павлик починав жити по-старому.

Та якось наприкінці лютого він повернувся зі школи тихий і розгублений.

— Кепські справи, — похмуро сказав він. — Милку до мене прикріпили. Зовсім кепські справи.

Я мовчав, чекаючи подробиць.

— З арифметики мене підтягуватиме, — сповістив Павлик. — Таке у неї піонерське доручення. Вона у нас ланкова. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — сказав я. — Це вона тебе з підвалу витягла?

— Краще б не витягувала, — сказав Павлик.

І ось вона з'явилася. Високе дівчисько, вище за Павлика. В перекошеному капорі, в кожушку, підперезаному шарфиком, у лижних штанах і підшитих валянках. Ми з Павликом разом відчинили їй двері.

Милка глянула на нас і чомусь здивувалася:

— Ой Павлику! А я тебе знаєш як шукала! Я думала, ти в тому будинку живеш, на другому поверсі…

Павлик стенув плечима й пробурмотів щось про індика, який теж думав. Потім неласково зауважив:

— Двері зачини, а то холоду напустиш.

Милка не образилася.

Мені вона, звичайно, не сподобалася. По-перше, негарна: довготелеса, волосся коротке, ніби у хлопця, чи то руде, чи коричневе якесь. І рот величезний, як у акули. По-друге, при такому зрості треба бути розумнішою.

А вона базікала, хихикала і дивувалася найпростішим речам.

Про старі стільці вона зі сміхом сказала:

— Ой, які кумедні!

А що кумедного? Скрипучі, облізлі, набридлі. Тільки на спинках вирізано по два півні, що б'ються. Може, й справді цікаво з незвички, але чого ж так веселитися!

Потім вона здивувалася ведмедеві. Це був коричневий фаянсовий ведмідь з відбитим вухом. Він сидів на зеленій купині і потягував мед з піднятого над головою барильця.

— Ой, який смішний!

Після ведмедя Милка звернула увагу на мене. Тихенько запитала: