Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 88

— Ви це серйозно, Власе Микитовичу?

— А чому б і ні?.. Послухаємо, в чому там Левко завинив. Подивимось гуртом. Чи, може, ти, Левко, проти? Може, ти не хочеш, щоб я йшов?

— А хто його питатиме! — сказала мама.

— Спитати треба, — посміхнувся в свої чепурні вуса дядя Влас. — Якщо Левко не хоче, то я й не піду.

Щось дивовижне коїлось зо мною.

— Ні, я не проти, — сказав я, і раптом сльози затуманили мені очі. Я затулив обличчя руками. Заплакала й мама.

А дядя Влас підійшов до мене, дужою рукою притяг до своїх широких і теплих грудей і прогув майже у саме вухо:

— Ну, ну… Хіба ж моряки плачуть?.. Якщо вже нашкодив щось, то май мужність спокутувати свою провину… Я, братику мій, теж колись умів бешкетувати. Бувало, що й ремінця та мокрого рушника куштував. Було… Ану розкажи детальніше, що там сталося. А ми послухаємо. Не вороги ж ми тобі, свої люди.

Ще ніколи я так щиросердо не розповідав, як того разу. Навіть не втаїв своєї брехні, що фінка — подарунок дяді Власа. Я відчув, що йому не можна нічого брехати. Він повинен знати всю правду.

Уже перед сном я запитав у дяді Власа:

— Ви не знали, що я фінку взяв?

— Знав.

— А чому ж татові та мамі не сказали?

— А навіщо? Хіба б ти сам не признався?

— Признався б.

— От через те й не сказав.

16. І ТАКЕ БУВАЄ…

Раніше, коли викликали до школи батька, то завжди ходила мама. Я вже звик до цього. Знав, як вона там поводиться і коли та як треба самому поводитись. Тепер же ішов тато. І йшов дядя Влас.

Дорогою ми майже не розмовляли. Тільки тато і дядя Влас перекидалися часом кількома словами.

У тата обличчя було сіре, мабуть, він таки тяжко пережив те, що сталося…

Марія Степанівна, як і треба було чекати, зустріла нас не дуже привітно, офіційно.

— Ви батько Левка? — спитала вона в тата.

— Так, батько Левка. — Тато зніяковіло кашлянув.

— А ви хто? — звернулася вона до дяді Власа.

— А я — друг Левка… І ота фінка, яку в нього відібрали, то — моя власність.

— Хм… — Марія Степанівна знизала плечима. Вона витягла з шухляди злощасну фінку.

— Ходімте. З вами розмовлятиме директор.

Справа оберталась на гірше. Що сказала б Марія Степанівна, я уявляв. А от Євграф Євграфович… Якщо раніше він прихильно ставився до мене, то тепер, я певен, цього не буде. Мабуть, і йому терпець уже увірвався. А прав у нього набагато більше, ніж у Марії Степанівни!

Проте робити було нічого, я вслід за всіма поплентався до директора. Нас супроводжували десятки цікавих учнівських очей.

Як тільки привіталися, Марія Степанівна сказала з притиском:

— Ось фінка. А ось і сам герой!.. — І зміряла мене презирливим поглядом.

Євграф Євграфович узяв фінку до рук.

— То на кого ти хотів іти війною з цією зброєю?

— Ні на кого…

Директор розглядав фінку з усіх боків.

— Гарна, — похвалив він. — Де ж ти взяв таку?

— Дозвольте? — озвався дядя Влас. — Це моя фінка.

— А як же вона потрапила до Левкових рук?

— А це вже хай він сам скаже, — хитрувато примружив свої чорні очі дядя Влас.

Я взяв, щоб показати хлопцям.

Марія Степанівна, люта, як оса, аж підстрибнула на стільці.

— Ти брешеш! Ти казав у класі, що фінка твоя, що тобі її подаровано. Ось тут ти увесь. Заплутався у своїй брехні!..