Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 86

Дмитро Ткач

— А фінка в тебе є? — Марія Степанівна потроху втрачала самовладу.

Діватись було нікуди.

— Є…

— Де вона?

Я відгорнув полу піджака.

— Ось…

— Дай сюди!

В грудях у мене похололо.

— Я не можу. Це… не моя…

— Дай фінку, наказую тобі!.. — підступила до мене Марія Степанівна. Я ще ніколи не бачив її такою грізною, здавалось, що вона зараз мене ударить.

Не знаю, як це сталося, але я покірно відчепив фінку. Учителька вихопила її у мене з рук і кинула в шухляду столу. Кинула, мов отруйну гадюку, гидливо скривилася і навіть витерла пальці хусточкою, ніби забруднила їх. Ще й додала:

— Яка гидота!

Сповнена обурення, з червоними плямами на щоках, вона пройшлась туди й сюди і раптом круто повернулась до мене.

— А ти «Правила поведінки учня» читав?

— Читав, — відповів я механічно, а сам думав тільки про одне: «Що робити?.. Що буде, коли я повернусь додому без фінки?.. Що сказати дяді Власу?..» Мені здавалось, що настає найстрашніше у моєму житті.

— А ти знаєш, що учень не має права приносити у школу зброю? — знову, наче з того світу, долинуло до моєї свідомості.

— Знаю… — ніби чужим голосом відповів я.

— Знаєш, а все-таки порушуєш «Правила»! Так?..

— Маріє Степанівно, віддайте фінку, — благально звернувся я до вчительки. На очі мені навернулися сльози, і я бачив її мов у тумані.

— Віддати фінку?! — здивовано й обурено вигукнула вона. — Щоб ти нею когось шпигонув?.. Ні, цього не буде! Я ж тебе знаю, ти зі своїм дружком Зарубою на все здатний!

— Віддайте… — знову заворушив я пересохлими губами. — Я її зараз же віднесу.

— Нікуди ти вже її не віднесеш. До уроків я тебе сьогодні не допускаю, а завтра прийдеш з батьком. Ото батькові твоєму ми й віддамо та разом і спитаємо його, як він виховує свого сина!..

І раптом мене охопила злість. Я ладен був кинутись на Марію Степанівну і силоміць забрати фінку.

— Віддайте, кажу!.. — вигукнув я, не тямлячи себе. Вона звузила очі.

— То ти ще й голос піднімаєш?! Іди геть! Знатимеш, як фінки в школу носити!.. — вона міцно взяла мене за плечі і штовхнула до дверей.

Я ще раз глянув на стіл, в якому лежала фінка, глянув на Марію Степанівну і поплівся з учительської, вкрай пригнічений і жалюгідний. Але я не квапився піти зовсім. Думав: «А може, їй шкода мене стане?.. Може, в останню хвилину вона зрозуміє весь жах мого становища?.. Може, повірить, що я нічого лихого не хотів, коли ніс фінку до школи?..»

Але їй не стало мене шкода.

Вона не зрозуміла моєї трагедії.

І вона не вірила мені й на одну копійку.

І ось я стою один на шкільному ґанку. У нашому класі і по всій школі почався останній урок. Там запанувала звична ділова тиша. А я стою і не знаю, що мені робити…

Ясно одне: нещастя вже впало на мою голову. Але що буде далі?

Я йшов не додому, а навмання і ніс у серці таку тугу, що важко й сказати.

«Чому дорослі такі жорстокі?.. — думав я. — Чому вони вбачають у кожному вчинкові малих обов'язково щось погане? І це тоді, як самі часто роблять таке, за що треба лаяти і карати… От хоч би взяти цю ж Марію Степанівну. Вона ж ніколи й слова доброго учневі не скаже, тільки кричить на кожного та різними образливими словами дошкуляє!.. Або — тато. Теж ніколи не говорить зі мною, поки не вип'є, навіть часто не помічає мене. Все йому ніколи, все ніколи. А нема того, щоб хоч раз на рибалку зі мною сходив або в кіно, уже й не пригадую, коли я з ним десь разом бував!.. Або — мама. Проганяє Ілька з хати, каже: «Не гуляй з ним!» А чому?.. А якби не забороняла, то ми б з ним і не ховались від її очей, а дружили б добре…»