Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 89

Директор глянув на неї мовчки, і Марія Степанівна враз угамувалася.

А дядя Влас сказав:

— Я б, може, й подарував Левкові цю фінку, та річ у тому, що вона самому мені дана в нагороду. За одну десантну операцію.

— Справді? — зацікавлено глянув на дядю Власа Євграф Євграфович. — Ти, Левко, знав про це?

— Не знав.

Євграф Євграфович на якусь хвилинку задумався, потім звернувся до дяді Власа.

— А може, розкажете?.. Тільки не одному Левкові, а всім нам. Всім учням. Дітям це буде цікаво. Одне діло — книжка, і зовсім інше — коли про війну розповідає сам учасник. Цього ніякими книжками не заміниш… Ось хай і Левко послухає. Можна було б тебе полаяти, Левко, і таки треба було б полаяти. Але я хочу, щоб ти сам себе вилаяв. Так воно більше до пуття буде.

Я не вірив своїм вухам. Невже оце й усе? Хіба й таке буває?

Здивовано та розгублено поглядала на директора й Марія Степанівна. Вона запитала:

— Це все, Євграфе Євграфовичу?

— Ви, Маріє Степанівно, залиштесь. Ми тут ще поговоримо. А ти, Левко, йди поки що.

Я вийшов у коридор. До мене одразу ж підбіг Ілько.

— Ну що?.. Здорово перепало?

— Так собі… — непевно відповів я і тут же сповістив: — У нас скоро піонерський збір буде — во!.. Дядя Влас про свої бойові подвиги розказуватиме.

17. ПРО ЩО РОЗПОВІВ ДЯДЯ ВЛАС

У залі зібралися не тільки піонери, але і всі учні та вчителі школи. На сцені за червоним столом сиділи директор і дядя Влас.

Він був зовсім не схожий на того дядю Власа, якого я знав досі. Виявилось, що він не просто демобілізувався свого часу з флоту, а увільнився в запас з правом носити флотську форму. Отож і був тепер у темно-синьому кітелі з погонами капітана третього рангу, а на кітелі горіли бойові ордени. Спершу, коли я глянув на них, то мені тільки в очах заясніло, я не розібрав, скільки їх і які вони. А потім, коли придивився уважніше, то ахнув: два ордени Червоного Прапора, два — Вітчизняної війни, Червона Зірка, медаль «За відвагу» і ще кілька медалей!..

Дивно мені було дивитись, що дядя Влас аж ніби трохи ніяковіє та хвилюється. Та коли б у мене була така морська форма і стільки бойових орденів, то я б і не подумав ніяковіти. А він он навіть збивається трохи.

— Євграф Євграфович назвав мене героєм боїв… То наперед хочу сказати вам, що я не був якимось особливим героєм, а був звичайним рядовим учасником війни. Те, що довелося робити мені, робили сотні і тисячі наших радянських людей. Мені особисто довелося пройти всю війну. Воював і на суші, і на морі. Було, що й десанти висаджував і сам десантником ставав. І ворожого «язика» не раз брав, і сам потрапляв у ворожі лапи. Багато часу треба, щоб про все це розповісти… Але один епізод мені хочеться вам розказати. Чому саме цей епізод, ви дізнаєтесь пізніше…

І дядя Влас розповів таке.

У грудні 1941 року йому, тоді ще мічманові Власові Приходь-ку, дали завдання: висадитись з групою моряків у окупованій фашистами Євпаторії, визволити наших полонених та захопити «язика». Мічман Приходько до війни жив у Євпаторії, ріс там, тому знав місто, як свої п'ять пальців.