Читать «Вибрані твори в двох томах. Том II» онлайн - страница 72

Мені хотілося, щоб швидше вже прийшла Марія Степанівна (її уроки перші), щоб я вже сидів і слухав-слухав уважно… Ні, ще ніхто не знає, як добре я буду вчитись!..

Але ось і дзвінок.

Вона заходить до класу, сувора й плоска в своєму темно-синьому костюмі, пісним, безбарвним голосом вітається:

— Добрий день, діти.

Ми дружно відповіли. Сіли.

— Ілько Заруба, чому ти не пострижений?

Справді, Ільків вогнистий чуб, видно, давно вже не бачив ножиць і гребінця, бо стирчить в усі боки, як у рудого клоуна, що влітку виступав у нас в цирку.

Ілько звівся за партою. Куточки його потрісканих губ здригнулися в коротенькій посмішці: «О, вже починається!..»

— Я… не встиг… — промимрив він.

Увесь клас вибухнув сміхом.

— Ну, звісно, в тебе не було часу! — в'їдливо сказала Марія Степанівна. — На завтра обов'язково підстрижись… А що ти прочитав за літо?

Ілько морщить свого облупленого носа, туплено дивиться в стелю, силкуючись пригадати, що ж він прочитав протягом літніх канікулів?.. Хто-хто, а я добре знаю, що він нічого не прочитав.

— Ну, не згадаєш? — підганяла його вчителька.

Нарешті Ілько зрозумів, що далі мовчати не можна, і сказав:

— Забув…

Знову регіт.

— А що ти батькові за літо допоміг? — атакувала Марія Степанівна Ілька новим запитанням.

Ілько знову мовчить.

Не витримав і сказав:

— Маріє Степанівно, він допомагає вдома…

Але вона не дала мені договорити, суворо блиснувши очима, зауважила:

— Тебе не питають. У нього свій язик є… А ти сиди мовчки, До тебе ще черга дійде.

Мені раптом стало жарко.

А Марія Степанівна мучила далі бідолашного Ілька;

— Отже, книжок ти не читав, дома не допомагав… А що ж ти робив ціле літо? Бички ловив?

— Ловив, — глипнув спідлоба Ілько.

— Футбол ганяв?

— Ганяв…

— Цього від тебе і слід було сподіватись, — з негарною посмішкою говорить Марія Степанівна.

До мене «дійшла черга» на наступному уроці.

— Лебідь, що таке синоніми й антоніми?

«Си-но-ні-ми… ан-то-ні-ми…» — завертілося в моїй голові.

Я гарячково й напружено думав, блукаючи поглядом по класу. А на мене співчутливо дивилася Маринка, суворо — Марія Степанівна, насторожено — увесь клас.

— Це — слова… — почав я невпевнено.

— Звісно ж, що слова, а не корови.

У класі засміялися. Тепер уже не з Ілька, а з мене. Я стояв до краю збентежений і розгублений. Хіба ж так я думав починати навчальний рік?!

— Ну, слова, — повторила Марія Степанівна. — А далі?..

Далі?.. Далі?.. Які ж це слова?.. Я б зараз віддав усе на світі, аби тільки згадати, що воно за синоніми та антоніми!.. Ось уже, здається, крутиться в голові, ось зараз… ще трішечки…

А Марія Степанівна допікала:

— Чи ти, замість повторювати пройдене, теж бичків ловив в Ільком? Які це слова, синоніми?..

Мої вуха вловили ледь чутний шепіт:

— … близькі за своїм значенням…

— Близькі…

Але Марія Степанівна повела очима по партах:

— Підказуйте далі.

— Я сам згадав, — пробурмотів я.

— Ну, тоді й далі згадуй сам, — глузливо сказала учителька. Але нічого більше з своєї голови я видобути не міг. Тільки почував, що обличчя пашить від сорому. Мені хотілось стати невидимою порошинкою… Я стояв і дивився перед собою затуманеними, невидющими очима. Наче крізь сон, почув: