Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 14

— Стій! — вигукнуло американське начальство.

Мало не виказав, що розумію англійську мову.

Чому дорівнює один порух думки? Сумніваюсь, чи вчені розгадали це. Треба було б підвісити їх над хижою пащею моря, щоб вони збагнули.

Я мало не зупинився, але саме в оцю соту часточку секунди думка — чи вироблений рефлекс — підштовхнули мене далі, аби вони не зрозуміли, що я знаю англійську. І тоді чотири руки вхопили мене під лікті.

Мене вернули до каюти. Зняли зашморг, зав'язали очі і вивели.

Тільки в машині я зрозумів, що американське начальство, яке допитувало мене в Лозенграді, ось тут, поруч. Впізнав по запаху тютюну й одеколону.

На борту ми були о дев'ятій-десятій вечора. їхали за найприблизнішими підрахунками годин п'ять-шість. За цей час можна доїхати до болгарського кордону. Машина зупинилась, і слідчий сказав, що ми на кордоні. Мені розв'язали очі.

— Ви не для вільного світу. Йдіть до своїх.

І показав мені на будівлю кроках у семистах.

— Ото болгарська застава. Йдіть.

— Благаю вас, не одсилайте мене, — заговорив я, немов смертельно наляканий, і впав навколішки. — Там на мене чекає суд, тюрма…

— Я сказав — ідіть! — вибухнув він, і за миттєвою реакцією на мої слова, які ще не встиг перекласти перекладач, я зрозумів, що він знає болгарську.

Я попростував до освітленого будинку. Зіщулив плечі — чекав пострілу в спину. Хіба виключено, що вони ліквідують мене? Хтозна, навіщо я лічив свої кроки. Сьомий… восьмий… Зараз мене приголомшить постріл… Тринадцятий…

Пострілу не чути. Мені стало млосно, ноги наче свинцем налилися. Відчув, що йду зораною землею. Ні, це зорана прикордонна смуга. Збоку біліє піраміда. Так, без жартів, я вже у Болгарії, якщо в цю мить не гримне постріл…

Кінець, Насе! Кінець «Варіанта № 1»! І кого ж ти перевів через кордон? Генерала, засудженого на тривале ув'язнення. Вже тільки за це заслуговуєш на кулю. І не від ворога, а від своїх.

Коли, чим я викликав підозру в американців? Олівцем і записником у кишені? Чи вони не припускають думки, що колишній офіцер соціалістичної армії може шукати притулку в такій країні, як Туреччина?

Мене хитало від утоми, і я, мабуть, скидався на п'яного. Відчув на щоках сльози і зітхнув:

— Кінець, Насе! Тобі кінець!

Здригнувся од чийогось голосу:

— Хто йде?

Запитував болгарин. Я не бачив його. Зупинився й долонями витер очі, аби не помітили, що я плакав. З темряви вийшов болгарський прикордонник з радянським автоматом на грудях.

— Руки вгору! — наказав він. Підняв руки.

— Ти хто?

— Болгарин.

— Куди зібрався?

Куди зібрався, подумав я, то знає лише полковник і ще двоє-троє.

— Ти чуєш, що я питаю?

— Питай.

— Тікав до Туреччини, а вони завернули тебе?

— Завернули.

— Ех, матері твоїй!..

Він ударив мене прикладом у груди, і я впав на спину. Наступив ногою, дихання мені перехопило.

— З Болгарії тікаєш! Зрадник! Продажна душа! Ворожий елемент!

Коли я підвівся, прикордонник знову штовхнув мене й наказав іти попереду.

Не знаю, як я йшов. Двічі чи тричі падав, поранив долоню об камінь. Людей перед заставою не видно. Двері відчинені. Освітленим коридором мене провели в якусь кімнату. На стіні висів портрет Георгія Димитрова. Під ним сидів старший лейтенант, зіпершись ліктями на звичайний письмовий стіл, який можна побачити в кожній болгарській канцелярії. Офіцер утупився в мене.