Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 12

Відомий номер. Його застосовують усі подібні служби в світі. Увійшов інший. Така ж злиденна постать. І він скептично похитав головою.

Я чекав, що мене битимуть — кулаками, ногами, волячими жилами, кийками. Ніхто мене не бив. Це примушувало бути насторожі.

Мене викликали на допит у будь-який час: тільки-но я засинав чи брав до рук миску з баландою. Розпитували про те, про що питали вже десятки разів. У камері я сидів сам. Була вона темна і вогка, без вікна. Я знав, що за мною безперервно стежать крізь вічко, але вдавав, що нічого не помічаю.

Після чергового допиту перекладач переказав мені слова американця:

— Це може бути твоя остання година. Якщо маєш якісь бажання і прохання, скажи або напиши на цьому аркуші.

Я написав:

«Я втік од червоного терору в Болгарії і попросив політичного притулку в Туреччині. Тут вважають, що я агент комуністів. Коли є можливість, прошу перевірити мою діяльність як юнкера, офіцера і студента, перевірити, які в мене батьки, поговорити з ігуменом монастиря та, коли це можливо, повідомити про моє становище генерала Ніколова.

Шкодую, що слідчі органи сумніваються у щирості моїх зізнань.

Анастас Тодоринов».

Той, хто допитував, жестом наказав іти за ним.

— Усе це відома демагогія.

Перед якимись дверима він щось проказав, і перекладач передав:

— Скажеш іще що-небудь?

— Нема чого.

— Шкода. Тут тобі буде край.

Я добре зрозумів усе, що сказав американець, але дивився на перекладача.

Двері несподівано відчинились, і хтось уштовхнув мене в темну кімнату.

Двері ще не зачинились, як мене засліпили блискавки, і я відсахнувся. Ударився головою об щось чи щось вдарило мене по голові. Я спробував підвестися, але мене знову шмагонуло. З усіх боків сліпили блискавки, як від короткого замикання. Зліва цьвохнув батіг. Я відскочив праворуч, але там мене зустрів оглушливий тріск.

Скільки часу тривало це пекло, не знаю. Відчув вологу на обличчі, неначе несподівано пішов дощ. Почув свій стогін і злякався, чи не марив.

Не марив. Наді мною в напруженому чеканні стояли американець і перекладач.

Я заспокоївся, що не виказав себе, і знову все закрутилось перед очима. Мене сліпили різнокольорові блискавки, приголомшували постріли. Я корчився й знемагав од незрозумілого тремтіння.

Певно, мене знову облили холодною водою, і я отямився. Лежав у камері на голій цементній підлозі. Був певен, що за мною стежать через вічко або за допомогою спеціальної апаратури. Одірвав од штанів ґудзик, бо„з кишень усе позабирали, і надряпав на стіні:

«Певно, загину. Я не винен. Шкодую, що втік до Туреччини, а не до Греції або якоїсь іншої країни вільного світу.

Ан. Т.».

Я зрозумів: мене піддали звуковій і світловій обробці. Але це я можу сказати зараз, а тоді — п'ятнадцять років тому! — мені й жодному з тих, хто розробляв «Варіант № 1», були невідомі такі катівні.

Кожному, хто вже знає про їхнє існування, легко стиснути зуби й витримати, але навряд чи це було просто для першого!..

І хоч це звучить самовпевнено, все-таки я витримав. Але вони не могли зупинитись на цьому. Мусили піддати мене ще тяжчому випробуванню. І воно надійшло наступного дня.