Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 13

В іншій кімнаті при криваво-червоному освітленні видно було якесь обладнання, схоже на рентгенівську установку. Мене примусили зняти сорочку. Гумово-металевий шолом стиснув голову. Такі ж пояси обвилися навколо грудей і рук. До скронь причепили якісь мембрани. Такі ж мембрани я відчув і на потилиці.

У кімнаті нікого не було. Поганою болгарською мовою, якою говорять іноземці, пролунав загробний голос. Мені здалося, що це не людина, а робот чи магнітофон вимовляє слова:

— Ти перед «машиною правди». Відповідай на запитання. Тебе закинула Державна безпека?

Голос ще не замовк, а в сусідній кімнаті почулися радісні вигуки. Вони були приглушені, але досить чіткі, щоб я почув їх:

— Є! Виказав себе!

Вигуки збентежили мене, і я відчув, як сильніше закалатало серце. Невже можливо, щоб машина реєструвала мої думки, хай не точно, приблизно? Я мусив заспокоїтись, підбадьоритись.

«Спокійно, Hace, спокійно і, диви, не втрачай глузду».

— Ти готувався до роботи за кордоном, а брешеш, що в цей час сидів у тюрмі!

І як перед тим — голос ще не замовк, а з сусідньої кімнати дружний вигук:

— Знову виказав себе!

Узяв мене сумнів: а може, вони й справді щось вловлюють?

До кімнати увійшов американець. Я не бачив як слід його обличчя, але по голосу зрозумів, що він торжествує:

— Ну, переконався, що ми можемо читати твої думки? Даремно опираєшся.

Я відповів:

— Кілька разів я вже розповідав вам мої справжні думки.

— Ну, що ж, ти тільки ускладнюєш своє становище. Ще сьогодні ми ліквідуємо тебе, та так, що ніхто й не довідається.

Я нічого не відповів. Та й що можна сказати! Я був у їхніх руках.

З КАМЕНЕМ НА ШИЇ

Увечері мене привели на якусь баржу чи парусник. Очі в мене були зав'язані, та я збагнув, що діється, тільки по хитавиці й звуку кроків. Завели в каюту й зняли пов'язку. Руки були зв'язані за спиною. На шию мені повісили каменюку кілограмів на десять.

Крізь ілюмінатор я бачив, як віддалялися вогні міста. На палубі двоє бородатих матросів зв'язували руки ще молодому чолов'язі. На шию йому також повісили камінь і потягли до борту. Він пручався, кричав.

Його кинули в море.

Я затаїв дихання. Плюскоту не вловив, але крики бідолахи чув.

«Ну, Hace, — сказав я собі, — кінець твоїй розвідницькій діяльності. Оце вже, мабуть, не трюк. Шкода, любий, шкода, що ніхто не взнає, як ти сконав».

На палубу вивели ще одного і в такий же спосіб кинули в море.

Надійшла моя черга. Я пішов, не пручаючись. Та й який сенс! Захотілось мені гукнути:

«Паскуди, хоч подивіться, як вмирає болгарський розвідник!» — але одразу стримав себе:

«Стоп, Hace! А коли і це перевірка?»

І попросив:

— Краще я сам утоплюсь, щоб ви не мучили мене, безневинного.

І почвалав до борту. Коли мене таки вирішили топити, то краще я сам зроблю це. А якщо це все-таки трюк, то вони самі перепинять мене.

До борту залишилось якихось три кроки. Кожен крок — це постріл, точніше, луна від далекого артилерійського салюту по загиблім розвіднику. Ще два кроки… ще…