Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 16

— А чи не поїхали б ви до Америки чи Канади? Може, там влаштуєтесь краще?

Я відповів не зразу. Навіщо він питає про це? І дивиться на мене впритул, щоб вловити мою реакцію.

Втікач, який має певні завдання від Держбезпеки, наполягатиме залишитись у Туреччині, а той, хто подібних ангажементів не дістав, ладен влаштувати своє життя скрізь, де йому буде краще.

Примусове слідство закінчилось, але спостереження й перевірки тривають.

— Чи хотів би я поїхати до Америки? Так. Якщо тут мені не пощастить влаштуватися, проситиму дозволу переїхати до іншої країни. Абикуди. Звісно, волів би у Європі.

— Чи не хочете ви вступити до «Болгарської армії» у Федеративній Німеччині?

— Що це за армія?

— Невже ви не чули?

Перевірка триває.

Я добре знав, що це за армія — кілька десятків колишніх болгарських підофіцерів і поліцаїв, яких найняли сторожити якісь склади у Західній Німеччині.

— Нічого не чув про неї, — відказав.

— Це збройні сили болгарського закордонного уряду. — ; Хто командує цією армією?

— Доктор Г. М. Димитров.

— Він заслуговує на підтримку. Мій батько приятелював з ним, але я хотів би обійтися без погонів і влаштуватись у сфері вільних професій.

Помовчали. Я запитав:

— Чи не могли б ви порадити мені якусь роботу, однаково яку.

— Навряд чи буду вам корисний. Людей, які тікають з Болгарії, звичайно висилають у табори. Ви, мабуть, чули про це. Оскільки ж ви інтелігентна людина, майже фахівець, ми попросили турецькі власті не висилати вас у табори, а залишити в нашому розпорядженні. Ми вирішили дати вам можливість самостійно заробити на хліб. Коли виникне потреба, можете звернутися до нас.

— Чи варто відшукати якихось болгар, щоб вони допомогли мені?

— Ви легко знайдете їх у двох кафе і в корчмі бая Трифона. Генерал Ніколов залишив адресу й велів вам приїхати до нього.

— Не знаю, чи він зможе допомогти мені.

— Чи зможе? Ви ж розумієте, що його становище відрізняється від вашого.

— Це я зрозумів тільки тоді, коли ми опинились на турецькій території. У монастирі я взагалі не знав, хто він. Ігумен представив його як лікаря, і він дещо порадив мені для швидкого одужання. Аж коли ми перейшли кордон, він назвався і сказав, що англійське консульство у Стамбулі чекає на нього.

— А зараз він чекає на вас.

— Я волів би знайти роботу без його допомоги.

— Без його чи взагалі без допомоги?

— Не хочеться мені бути зобов'язаним кому б там не було за хліб, який їстиму.

— Це навряд чи вам удасться.

— Я втік з Болгарії, щоб звільнитися від будь-яких суспільних зобов'язань, і я буду дуже вдячний вам, коли ви вкажете мені спосіб улаштувати саме таке життя.

— Вам найбільше допоможуть ваші співвітчизники. Ви згодні, щоб ми надіслали до «Голосу Америки» ваші вірші і заклик?

— Якщо ви вважаєте, що вони мають якусь вартість, — прошу.

— Звичайно, мають. Будь ласка, підпишіть їх.

Він подзвонив і наказав секретарці принести рукопис. Це були не мої аркушики, а нові, чисто переписані, однак без жодних змін у тексті.

Підписав їх і подав йому.

— Якщо ви не заперечуєте, можемо надіслати їх і до газети болгарських емігрантів у Парижі.