Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 139

— Поїдеш у відпустку?

— Там відпочивають буржуї, а не такі, як я. їду в справах.

— Начальство тебе відряджає?

— Не допитуйся. Сказав же — в справах. Однак хочу взяти з собою Великова.

— Як так узяти?

— Дуже просто. Він ще не має постійної роботи, а я пообіцяв йому там житло і харч, потім заведу його в школу, а там ми прослухаємо його на апаратурі — і баста!

— А Кларк знає?

— Здогадується. Це наші, емігрантські справи, і ми не можемо чекати склавши руки, коли отакий гад намагається втертись у наші лави і вже показує нам фокуси.

— Хоч ти й маєш рацію щодо Великова, боюся, вклепаєшся в халепу.

— Не пробуй одмовляти, бо — ти знаєш мене — я ще тут виконаю присуд тому недолугому професорчукові.

— І все-таки подумай.

— Я вже думав і вирішив: комуністичним агентам у нашому середовищі пощади не буде! Зразу тобі кажу — як встановлю беззаперечно, що він чужий, заведу на Цугшпіц — 2900 метрів! — а там один удар в спину, і він порозсипає свої кістки по скелях.

На тому ми й попрощались.

З точки зору загальноприйнятих норм роботи з переміщеними особами Борсук явно свавільничав. Але саме йому такі-от вихватки завжди можуть пробачити — як він сам казав, накопичив надто багато доказів, аби можна було припустити, що він працює проти Кларка.

У цій ситуації було й дещо інше, що становило інтерес для мене. Борсук не раз підказував дещо Наскові Нешеву. Він не належав до людей, які з далеким прицілом служать двом господарям. Просто Нешев зворушив його як людина, а для Борсука це багато важило.

Так чи інакше, він боявся розкрити своє знайомство з Нешевим, хоча досі не дав жодного приводу підозрювати існування цього знайомства. І попри це він протягом останніх років різко й скрізь виступав проти «комуністичних агентів» і вивергав сотні погроз на їхню адресу. Видно, зчиняв цей галас, аби задавити в собі той крик чи муки сумління, які терзали його через те, що він передавав відомості, хоч і незначні, болгарському розвідникові.

НА АЛЬПІЙСЬКІЙ ВЕРХОВИНІ

Повернувшись додому, я задрімав, але мене відразу збудив телефон. Кларк просив негайно приїхати до нього. Він рідко викликав мене так спішно, і, поки я добирався до служби, напружено пригадував свої вчинки й слова протягом останніх днів — чи не прохопився, бува, чи не підставив сам собі ніжку.

Звичайно стриманий, скупий у рухах, Кларк цього разу навдивовижу нервував. Коли я ввійшов, він стояв посеред кабінету, неначе тільки мене й чекав, щоб прийняти якесь фатальне рішення. Був такий збуджений, що — завжди бездоганно ввічливий — навіть не запросив мене сісти.

— Тодоринов, чи не могли б ви сказати мені, що знаєте про Чавданова?

Мені здалося, що я збагнув причину його тривоги, й постарався виглядати спокійним і впевненим. Навіть більше — я мав підстави радіти від ходу справ.