Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 138

— А навіщо це мало відбутися при мені?

— Хіба ж я знаю!

— Значить, зазіхали на мене, а не на нього.

— На тебе? Помиляєшся, Наско. Коли вже й на тебе сумнів упаде, тоді таке буде! Ні, то для нього щось готували, але я не знаю, що саме. Може, він — комуністичний агент. Коли так — од мене жалю не чекай.

— Можливо, так воно і є, але ж добре знаєш, що в мене немає фактів.

Він замислився, а тоді запитав, чи не помітив я чогось незвичайного у поведінці Чавданова, чи не завербували його комуністи, а може, він добровільно злигався з ними, бо з самого початку був шелихвостом і не викликав довіри.

— Перш ніж відповісти тобі про Чавданова, я скажу те, що Кларк ще тримає в секреті, але про що за кілька днів усі знатимуть.

І розповів йому про зникнення болгарина, що збирався залишитися на Заході.

— Ясніше ясного — баста! — вигукнув він і замахнувся рукою, неначе рубаючи ножем, і цей удар означав, що він поставив крапку на чомусь.

Борсук мусив поставити крапку й на іншому питанні, а тому я вів далі:

— Ти питав про Чавданова. Я не помітив нічого особливого в ньому. Маю тільки один факт, який не можу пояснити: звідки і як софійські газети довідались про таємниці фінансування товариства «Схід — Захід»?

— Ти хочеш сказати, що…

— Я нічого не стверджую. Тільки міркую, хто міг би виказати цю таємницю.

— Тут справді причетний хтось із болгар.

Мені здалося, що і в його голові вже зароїлися сумніви, і, якщо я спробую ще більше роздмухати жар, своєю настирливістю досягну протилежного наслідку — загашу той вогонь, у полум'ї якого хтось із нашого середовища мусить згоріти.

Справді, тактика не форсувати ходу подій ніколи не застаріє.

— Я чув, твоя дочка була тут?

Борсук, замислений, навіть здригнувся од мого запитання, але не підвів голови, удав, що не чув.

— Ти що, не слухаєш мене? Кажуть, твою дочку бачили в кафе.

— Мою дочку?..

— Так, дочку.

Він дивився на мене, але наче не бачив. Голос його чувся наче з сусідньої кімнати.

— Без дочки, без дитини я лишився, Hace! На душі в мене камінь. Заради чого, заради кого ми надриваємось і живемо непрохані серед чужих людей і по чужих землях? Під три чорти їхні зарплати й квартири, якими нас спокушають, коли я не бачу ніякої надії повернутися до Болгарії. А вони всміхаються тобі, пригощають розкішними сигаретами й першокласним питвом, їхні секретарки подають нам каву, але хто ми? Злидні — без батьківщини, без домівки, без родини, без дітей!

Я стояв біля вікна спиною до нього й курив. З усієї нашої розмови це були найщиріші слова. Саме ці думки, які ятрили йому душу, привели його так рано до мене. Але нічим не міг зарадити йому.

Я збирався йти на обід, коли до мого кабінету ввійшов Борсук. Відколи він у місті, оце вперше зайшов до бюро. Не привітавшись, неначе ми бачилися п'ять хвилин тому, він заговорив:

— Скажу тобі, що я вирішив. І не думай мене відмовляти, бо я не поради прошу, а інформую тебе, щоб ти знав. По-перше — ранком говорив з дочкою.

— Ти бачився з нею?

— Ні, подзвонила. Приїхала з тургрупою, мати доручила їй знайти мене й умовити повернутися до Болгарії. Коли б я знав, що мені нічого не буде, щиро тобі кажу, повернувся б, але комуністи віддадуть мене до суду вже на другий день по приїзді. Тут мені більше нічого робити, й за два дні я буду на курорті Гарміш.