Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 11

Біля того з люлькою стояв молодик з фізіономією досвідченого кельнера. Ад'ютант, секретар або перекладач. А може, і все разом.

Коли я увійшов, отой з люлькою встав і подав мені руку. Вказав на крісло з протилежного боку столика. Перекладач попросив розповісти про себе все від початку до кінця.

Я говорив, молодик перекладав, а все ще не відомий мені начальник стояв коло вікна спиною до мене.

Спливали години. Я був голодний, спраглий, хотілося курити, а запитання все не вичерпувались.

— Що ж це виходить, пане, — говорила люлька, — вас, колишнього офіцера, звільнили, потім вигнали з університету, і все для того, щоб створити легенду, наче вас переслідує влада?

— Але це можна перевірити!

— Оці вірші й статтю ви написали, щоб замилити нам очі?

— Генерал Ніколов знає, я написав їх, коли ховався у монастирі.

— А де гарантія, що ви обоє з генералом не завербовані комуністами?

— Уся Болгарія знає, що генерала Ніколова засуджено на двадцять років ув'язнення.

— А звідки у вас ці грубі гроші? Чи не заздалегідь підготовлені?

— Ігумен дав нам на дорогу.

— Ваші відповіді правдоподібні, але непереконливі. Відпустили мене аж надвечір, попередивши, що, коли ранком не розповім, як і для чого закинутий у Туреччину, розраховувати не буде на що. Адже мені добре відомо, які можуть бути наслідки, особливо коли розслідування триватиме у Стамбулі.

У Стамбулі слідство справді розпочалося в другій половині наступного дня.

Я опинився в такій же військовій канцелярії, тільки без тяжкого духу онуч і дьогтю. Сидів на звичайному стільці, витертому такими же штанами, як і мої. Допитували мене американці. Отого з люлькою серед них не було.

На столі розгорнули карту Болгарії. Звеліли нанести на неї всі військові підрозділи, які я знаю. Наніс кілька. Вони не виявили ніякого інтересу. Певно, нічого нового я їм не сказав, але вони повірили, що я не приховую військових таємниць. Принесли іншу карту — розташування аеродромів — і зажадали, щоб я сказав, чи правильно вони позначені. Вони «розставили» аеродроми біля кожного міста уздовж південного кордону. Я виправив деякі їхні «помилки», за допомогою яких вони перевірили, чи я розуміюся на військових справах і чи розповідаю те, що знаю.

Це скидалось на початок серії перевірок.

Перекладач гортав папку, на обкладинці якої було написано болгарською мовою: «Досьє». Відомий трюк для слабкодухих і недосвідчених.

— Розкажіть докладно, котрими шляхами, коли і як дісталися до кордону.

Я вже двічі розповідав про це. Пізніше розповідатиму ще тричі. Перевіряли, чи не виникнуть розбіжності у свідченнях. Якби вони виявились — значить, не йшов пішки, а їхав машиною Державної безпеки.

Показали фотографії. Чотири чоловіки сфотографувалися на згадку. Відразу видно — болгари. Чи знаю когось із них? Нікого.

Під час одного з допитів увійшла людина середнього віку. Не турок, може, болгарин або серб. Скромно, скоріше бідно вдягнений, витертий костюм, краватка у плямах. Чоловік уважно обдивився мене з ніг до голови й скептично скривив рота. Мовляв, не знає.