Читать «Варіант №1. На альпійській верховині» онлайн - страница 9

Вдяглися й пішли далі. Я показував дорогу, бо добре знав її. Ми простували обіч шосе на Єлхове. Перед світанком зупинилися на притоці Тунджі — Поповській річці. День пересиділи в чагарниках. Наступної ночі ми дісталися кудись між Лісовим і Голям Дервент.

Зупинились на висотці, вкритій низенькими кущами, і почали спостерігати за кордоном. На світанку рушили в найкоротший і найскладніший перехід. Я йшов попереду, отець Никодим — за мною.

Ось стежка, якою ходять прикордонники. Зупинились біля неї — тихо. Мій супутник підштовхнув мене й запитав поглядом: «Чому стоїмо?» Я зупинив його жестом — не поспішай, бо можемо провалитись перед самим фінішем.

Перейшли стежку. Ось контрольна смуга. Знову зупинились. Обдивились, прислухались. Не помітивши небезпеки, я подав сигнал отцю Никодиму рухатись за мною.

На кордоні не було ніяких особливих перешкод, і подолати ці сто-двісті метрів нескладно, аби тільки добре знати район. На це я і покладався. І, може, на ще дещо. Адже я виконував «Варіант № 1».

Збагнувши, що кордон уже за нами, отець Никодим упав на землю й поцілував її, а тоді обійняв мене.

— Дякую тобі, хлопче! Твій труд буде оцінено й винагороджено!

Він радів, хоч і досить стримано, я ж мав свої клопоти.

«Край безглуздям, Hace. Зараз ти потрапив у вовчу пащу й начувайся, щоб не проковтнули тебе передчасно».

— Отче, рано радієте. Ми ще не знаємо, як нас тут зустрінуть.

— У Туреччині добре знають, хто я, час і тобі вже взнати. Ти чув про генерала Ніколова?

Я виструнчився і за секунду відповів, наче молодий солдат:

— Так точно, чув.

— Я служив в армії і після Дев'ятого вересня, але минулого року мене звільнили, спробували арештувати, і я втік. Декого з моїх колег засудили, інші на чужині. Один підполковник зараз у Стамбулі, він уже знає, що я прибуду туди.

— Тільки поки ми прибудемо…

— Не турбуйся, ти будеш зі мною. У Болгарії ти був сміливішим, а тут що трапилось?

— У Болгарії, пане генерал, я знав тих і сих, а тут у мене — жодного друга.

— А я? Чи я не друг тобі? Адже саме завдяки тобі я вислизнув!

На кордоні почулися постріли, неясні команди.

— Аж тільки зараз нас помітили, — сказав я.

— Ходімо! — проказав він.

Ми пішли до турецького поста. Пішли…

НА ЛЕЗІ БРИТВИ

Цієї ж ночі нас одвезли в Лозенград. Гадаю, що в Лозенград, зважаючи на тривалість поїздки.

Ввели у якийсь штаб. Перед входом стояли вартові. Будівля була часів Балканської війни. Видно, ще відтоді вона пропахла духом онуч і дьогтю.

Увійшли в якийсь кабінет. З його умеблювання я зробив висновок, що господарем тут начальник середнього рангу. В кабінеті нікого не було. Лейтенант, який привів нас, запропонував сісти. На сходах почувся тупіт, і до нас влетів офіцер з погонами підполковника.

Він зупинився, уперши кулаки в боки, і втупився в нас. Брови насупив, але в очах прозирала цікавість. Якби мав у руці стек, я вважав би його за кіннотника.

— Втікачі од комунізму, — проказав турецькою мовою.

Я знав його мову, але удав, що не розумію.

А лейтенант нічого не переклав. Генерал попросив зв'язати його з англійською консульською службою в Стамбулі.