Читать «Покоління джинс. Втекти з СРСР» онлайн - страница 55

— Так.

— Сподіваюся, ви хочете допомогти синові.

— Так.

— Але не знаєте як.

— Так.

— Так — знаєте, чи так — ні?

— Так.

— Що так?

Чоловік спочатку випив води, попросив ще, випив ще одну склянку і лише після цього промовив мабуть найбільше своє речення:

— Моя дружина писала заяви про помилування, і зараз пише. Всі казали, що той покійний винен, перебігав у такому місці, але…

— Але нічого?

— Нічого. П’ятий рік сидить.

— Ми кажемо вам саме те, що зараз ви можете допомогти синові.

— Та що ви таке кажете, за це стільки грошей просять, що навіть коли я дім продам, все одно не вистачить і…

— Ні, що ви, тут розмова не про гроші, а про допомогу владі, за що влада помилує вашого сина.

— Чим це я таким можу допомогти владі, щоб мого сина випустили з тюрми. Що я такого можу, я ж звичайна людина…

— Можете саме ви, і саме тому, що ви проста, робоча й чесна людина і ваше слово має вирішальне значення на завтрашньому суді.

— Та що ви таке кажете, що я таке повинен сказати?

— Скажіть те, що знаєте, і те, що тоді побачили в літаку.

— Що я міг побачити, я тільки внизу лежав і…

— Як вони людей вбивали, ви бачили?

— Звичайно, я бачив убитих.

— А потім?

— Потім, синку, мені стало погано, я після того і не одужав, дружина все водить мене до лікарів, але покращення не відчуваю.

— Ваша допомога полягатиме саме в тому, щоб завтра на суді сказати те ж саме, аби винних покарали по заслузі. Як це — ваш невинний син має сидіти у в’язниці, а вони жити як герої?

– І я ж постійно думаю про те, що ще ніхто не здійняв скандал щодо мого сина, навіть слідчий постійно казав, що його провини не було…

— Ну от, ваш син повернеться скоро додому, а бандити та терористи повинні бути покарані як приклад іншим! А ваш син має повернутись до рідної сім’ї.

— Ох, якби ж це вам вдалося, бо не застане живими вже ані мене, ані матір свою, ми вже пропали, чекаючи на нього…

— От якщо ви, чоловіче, завтра на суді розкажете це все так само красиво, то через кілька днів син уже буде вдома.

— Чому ж не скажу, все, що було і як було, все детально розкажу.

— Ви ж добре пам’ятаєте обличчя тих, хто стріляв у людей?

— Та як же я запам’ятав би тих, хто стріляв ззовні.

— Цих забудь, дядечку, ти повинен впізнати тих, хто захопив літак і потім вбивав людей.

— Та як я їх впізнаю — я ж кажу, ми всі лежали внизу.

— Що їх там впізнавати, дядечку, всі вони сидітимуть перед тобою, і коли суддя спитає в тебе, чи то вони були, кивнеш головою і підтвердиш. Ти ж пам’ятаєш обличчя тих, хто викрав літак?

— Як я їх забуду.

— Так от вони і вбили людей, і відповідати теж мають вони.

— Ну, ви ж краще знаєте, чи вони вбили.

— Слідство вже все встановило, але якщо такий поважний чоловік, як ви, який сидів у літаку, підтвердить те саме, допоможе цим і державі, і власному сину.

Той чиновник, який був схожий на начальника, під кінець провів старого і службовою машиною з водієм підвіз його до дому тбіліських родичів.

— Ну, бувайте, завтра ми на вас сподіваємось, — улесливо попрощався чиновник КДБ і міцно потис руку свідку, на якого сподівався.