Читать «Місто Страшної Ночи (збірка)» онлайн - страница 9

Вона нікому нічого не скаже, бо не сміє, але, як ніщо їй не перешкодить, боюся, що десь у середині травня різьбяр помре від холери — миш’якової тобто. І тоді я буду причетний до вбивства в домі Судгу.

За гранню

Кохання не зважає на касту, як сон — на поламане ліжко. Я подався шукати кохання й загубив себе.

Індійське прислів’я

Кожній людині слід завжди, хоч би там що, держатися своєї касти, раси й роду Знайся білий з білим, а чорний з чорним. Тоді, що б не трапилось, воно не порушить заведеного плину життя, не захопить вас зненацька, не виб’є з колії.

Ось історія чоловіка, що свавільно переступив безпечні межі звичного пристойного товариства і дорого за те заплатив.

Той чоловік, по-перше, знав забагато, по-друге, бачив забагато. Він надто глибоко зацікавився тубільним життям; але більше з ним такого не буде.

В самому серці міста, за басті Джітха-Меґджі, лежить Амір-Натхів завулок, що впирається в стіну, пробиту одним заґратованим віконцем. На розі завулка стоїть великий корівник, а стіни по обидва боки його глухі, без вікон. Ані Сучет Сінх, ані Ґаур Чанд не хочуть, щоб їхнє жіноцтво дивилось на світ. Якби й Дурґа Чаран держався їхньої думки, він був би нині щасливіший, а маленька Бішеша могла б сама замісити собі хліб. То з її покою дивилось заґратоване віконце у вузький темний завулок, куди ніколи не заглядало сонце і де в синій тванюці вилежувалися буйволи. Бішеші було п’ятнадцять років, вона вже овдовіла й день і ніч молила богів, щоб послали їй коханця, бо не любила самотності.

Якось той чоловік, що ми згадували — звався він Тріджеґо, — заблукав, гуляючи, до Амір-Натхового завулка і, поминувши буйволів, спіткнувся об велику купу полови.

А тоді він побачив, що завулок глухий, і почув з-за гратчастого віконця тихенький смішок. Вельми приємний був той сміх, і Тріджеґо, знаючи, що добра давня «Тисяча й одна ніч» — чудовий путівник у всіх життєвих пригодах, підійшов до самого віконця й пошепки проказав ту строфу з «Любовної пісні Гара Даяля», що починається словами:

Як людині встояти перед відкритим лицем сонця чи коханцеві перед своєю коханою?

Коли ноги мої не вдержать мене, о серце мого серця, чи моя в тім вина, що мене засліпила твоя врода?

За ґратами тихо дзенькнули обручки на жіночих руках, і тоненький голосок повів пісню далі з п’ятої строфи: