Читать «Місто Страшної Ночи (збірка)» онлайн - страница 6

Коли ми під’їхали до оселі, в чільних вікнах не світилося. З різьбяревої майстерні чути було якісь страшні зойки, немовби в когось душа рвалася з тіла. Судгу весь затрусився. На сходах, коли ми помацки підіймалися нагору, він пояснив мені, що джаду вже почалося. Джану й Азізун зустріли нас нагорі біля сходів і повідомили, що джаду відбуватиметься в їхній кімнаті, бо вона просторіша. Джану, жінка досить вільнодумна, шепнула мені, що все це тільки хитрощі, аби виманити гроші в Судгу, і що різьбяр після смерті не мине пекла. Судгу трохи не плакав зі страху та старечої немочі. Він усе ходив туди й сюди по напівтемній кімнаті, раз у раз мимрячи синове ім’я та допитуючись в Азізун, чи не слід би різьбяреві трохи скинути йому з ціни, як хазяїнові дому. Джану потягла мене до ніші різьбленого вікна, в глибший затінок. Віконниці було позачиняно, і в кімнаті горів лише малесенький світильничок. Там я міг зостатись непомітним, аби тільки не ворушився.

Та ось зойки внизу стихли, і ми почули, що по сходах хтось ступає. То був різьбяр. Він зупинився під дверима, тер’єр загавкав, Азізун брязнула защіпкою, і різьбяр наказав Судгу погасити світильничок. У кімнаті стало темно, як у льоху, тільки червоно жаріли дві хуккі. Джану й Азізун. Різьбяр зайшов, і я почув, як Судгу впав додолу й застогнав. Азізун затамувала дух, а Джану здригнулась і позадкувала до ліжка. Дзенькнуло щось металеве, а тоді над самою долівкою спалахнуло бліде зеленаво-блакитне полум’я. У тьмяному його світлі стало видно Азізун, скулену в кутку, з тер’єром між коліньми, Джану, що сиділа на ліжку, нахилившись уперед і заломивши руки, тремтячого Судгу ницьма на долівці й самого різьбяра.

Не хотів би я ще раз побачити таку людину, як той різьбяр. Він був голий до пояса, у сплетеному з білого жасмину вінку завтовшки з руку, в жовтаво-рожевій пов’язці на стегнах, а на кісточках мав залізні браслети. Та це ще не могло вжахнути нікого. Похолов я, вгледівши його обличчя. По-перше, воно було синяво-сіре. По-друге, очі він закотив під лоба, аж видніли самі білки, а по-третє, то було обличчя демона, вампіра, чиє завгодно, тільки не того влесливого, слизького старого поганця, що вдень сидів унизу за верстатом. Він лежав долічерева, схрестивши руки за спиною, мовби його кинули додолу зв’язаного. Не торкалась долівки тільки голова, бо шию він задер майже сторчма вгору, наче кобра, готова кинутись на жертву. То було моторошне видовище. Посеред кімнати, на голій глиняній долівці, стояла велика, глибока мідна миска, а посеред неї плавав блідий зелено-блакитний вогник, ніби в нічнику. Різьбяр тричі проповз по долівці круг миски. Як він те робив, я не знаю. Я бачив тільки, що в нього брижилися м’язи вздовж хребта, але не міг помітити в ньому більш ніякого руху. Жива в нього була наче сама голова, як не рахувати отого повільного випинання й опадання спинних м’язів. Джану в себе на ліжку дихала часто-часто; Азізун затулила очі руками, а старий Судгу, вибираючи з сивої бороди сміття, що начіплялося з долівки, тихенько плакав. Увесь жах був у тому, що це плазуче створіння рухалося зовсім нечутно — сунулось по долівці, та й годі! Затямте, це тривало хвилин із десять, і тер’єр скавчав, Азізун трусилася, Джану задихалась, а Судгу плакав.