Читать «Ерагон. Спадок» онлайн - страница 484

З озера Елдор вони звернули в річку Едда й попливли на південь повз ельфійський сторожовий пост Серіс. Після того ліс залишився далеко позаду й «Таліта» плавно рухалася по річці поміж рівнин.

Від того часу, як вони випливли на цей безмежний простір, Ерагон чекав, що Арія й Фірнен ось-ось покинуть їх. Але ніхто з них нічого не казав про прощання, а Ерагонові не хотілося питати їх про плани.

Що далі на південь вони пливли, то більше й більше безлюдних земель зринало перед їхніми очима.

— А тут майже пустка, — сказав якось Роран. — Чи не так?

Ерагон мовчки кивнув на знак згоди.

Нарешті вони прибули до найдальшого на сході поселення Алагезії — невеличкої самотньої купки дерев’яних будинків. Це був Хедарт. Гноми побудували це містечко тільки для того, щоб торгувати з ельфами, бо нічого цінного тут не було, як не брати до уваги стад оленів та диких биків, що їх було видно здалеку. Будинки стояли на тому місці, де Аз Раньї впадає в Едду, збільшуючи останню ледь не вдвічі.

Ерагон, Арія та Сапфіра свого часу були проїздом у Хедарті, коли мандрували із Фартхен Дура до Елесмери після битви з ургалами. Отже, Ерагон добре знав, чого тут очікувати, коли містечко з’явилося перед очима. І він був просто спантеличений, коли побачив сотні гномів, які чекали на них на тимчасовому пірсі, котрий виступав у Едду. Та не можна передати радість Вершника, коли він побачив, що це його зустрічає Орик.

— Невже ти міг подумати, — крикнув Орик, піднявши Волунд над головою, — що я дозволю моєму названому братові залишити мене, не попрощавшись як слід?!

Ерагон посміхнувся й, приклавши долоні до рота, крикнув у відповідь:

— Ніколи!

* * *

Ельфи поставили «Таліту» в доці, щоб усі могли зійти на берег, окрім Куарока, Блодхгарма та ще двох воїнів, які залишились, щоб охороняти Елдунарі. Але вода в тому місці, де сходилися дві річки, плинула надто стрімко, щоб судно могло стояти на місці, не черкаючись об пірс, тому ельфи змушені були залишити їх і відпливти нижче по Едді в пошуках тихішого місця, де можна було кинути якір.

Гноми, як побачив приголомшений Ерагон, привезли з Беорських гір до Хедарта чотирьох велетенських вепрів. Тепер нагри були настромлені на паліччя завтовшки із ногу Вершника й смажилися над ямами, де жевріли вуглини.

— Отого он я вбив власноручно, — гордо сказав Орик, показуючи на найбільшого вепра.

Крім усіляких наїдків та напоїв, Орик привіз спеціально для Сапфіри три фургони найкращих медів. Сапфіра аж загула від задоволення, коли побачила барила з медом.

«Тобі теж варто скуштувати», — сказала вона Фірнену, який спершу тільки пирхнув, але потім витягнув шию і почав принюхуватися до барил.

Коли настав вечір і все було готове до бенкету, вони сіли за грубо витесані столи, які гноми зробили того ж таки дня. Орик ударив своїм молотом об щит, вимагаючи від юрби тиші. Коли всі змовкли, він підняв шмат м’яса, поклав його в рот, пожував і ковтнув.

— Ільф гаухніт! — урочисто мовив король. Гноми схвально загукали у відповідь, і бенкет розпочався посправжньому.

Наприкінці вечора, коли всі — навіть дракони — вже добряче наїлися й напилися, Орик плеснув у долоні й покликав слугу, який за мить приніс шкатулку, наповнену золотом і коштовним камінням.