Читать «Ерагон. Спадок» онлайн - страница 482

Слоун затремтів, а потім повільно, дуже повільно почав піднімати повіки — у нього були очі, сині-сині, неначе полудневе небо, і надзвичайно блискучі. Слоун моргнув, намагаючись зрозуміти, що відбувається, потім рвучко звівся на ноги й обернувся, щоб глянути на бенкет. Світло від ельфійських чарівних ліхтарів осяяло його обличчя. Тепер воно було пройняте життям і радістю. На очі Ерагона навернулися сльози. А Слоун усе дивився й дивився назад, неначе спраглий води мандрівник, який бачить неподалік велику річку.

— А вона гарна, — нарешті озвався він хрипким голосом. — Обидві такі гарні,— сплеск сміху знов долетів до них: — Ах… вона виглядає такою щасливою. І Роран теж.

— Тепер ти можеш дивитися на них, скільки схочеш, — сказав Ерагон. — Але закляття все ще не дозволять тобі ані говорити з ними, ані наближатися до них…

— Я розумію, — ледь чутно відповів Слоун, потім повернувся, глянув на Вершника й довго-довго мовчав, після чого додав: — Дякую тобі.

Ерагон кивнув і встав:

— Прощавай, Слоуне. Ти не побачиш мене більше ніколи, обіцяю.

— Прощавай, Ерагоне, — відповів м’ясник і знов повернувся, щоб іще раз глянути на світло ельфійського бенкету.

ПРОЩАННЯ

Пройшов тиждень: тиждень сміху, музики, довгих прогулянок поміж дивами Елесмери. Ерагон відвіз Рорана, Катріну й Ізміру до хатини Оромиса на скелі Тельнаєр, а Сапфіра показала їм скульптуру з каменю, яку вона зробила до святкування Кривавої Клятви. Тим часом Арія цілий день показувала їм численні міські сади, щоб гості змогли побачити ті незвичайні рослини, які ельфи зібрали та виростили за багато-багато століть.

Ерагон і Сапфіра радо залишилися б в Елесмері ще на кілька тижнів, але Блодхгарм повідомив їх, що він та Елдунарі під його опікою вже прибули на озеро Ардвен. Хочеш не хочеш, а настав час прощатися.

Щоправда, вони дуже зраділи, коли Арія й Фірнен сказали, що полетять разом із ними принаймні до краю Ду Вельденвардена, а може, й далі.

Катріна вирішила залишитися з донечкою Ізмірою, а от Роран попрохав дозволу супроводжувати їх.

— Я б хотів побачити, як виглядає той бік Алагезії,— сказав він, — а мандрівки з тобою значно швидші, ніж верхи на конях.

На світанку наступного дня Ерагон попрощався з Катріною. Вона весь час гірко плакала, а Ізміра смоктала свій пальчик і пильно дивилася на Вершника, нічого не розуміючи.

Настала пора рушати. Сапфіра та Фірнен піднялися в небо й полетіли на схід над лісом. Роран сидів позаду Ерагона, тримаючись за нього, а Куарок звисав із пазурів Сапфіри, виблискуючи на сонці так яскраво, як не змогло б виблискувати жодне дзеркало.

* * *

Через два з половиною дні вони побачили озеро Ардвен: бліду водну гладінь, більшу за розмірами, ніж Паланкарська долина. На західному березі озера стояло місто Сільтрім, в якому ані Ерагонові, ані Сапфірі ще не доводилось бувати. Біля міського причалу гойдалося на хвилях довге біле судно з однією щоглою.

Це судно здалося Ерагонові знайомим, так, наче саме його він бачив у своїх снах. І що довше він дивився на нього, то все більше зростало відчуття невблаганності долі.