Читать «Ерагон. Спадок» онлайн - страница 467

— А ти не хотіла б поїхати зі мною й Сапфірою?

Солембум розплющив одне око й пильно глянув на Ерагона, перш ніж знову його заплющити.

— Це надзвичайно приваблива пропозиція, — сказала Анжела, — але я гадаю, що ми відхилимо її. Принаймні зараз. Охороняти Елдунарі й навчати нових Вершників — нудна річ… хоча вирощувати виводок драконів, напевно, досить цікаво. Але ні, на цей час ми із Солембумом залишимося в Алагезії. Крім того, кілька наступних років я й справді хочу наглядати за Елвою, навіть якщо не зможу робити це особисто.

— Хіба тобі ще не набридли всілякі пригоди?

— Ніколи такого не буде. Вони надають смак життю, — Анжела підняла свій майже завершений капелюх. — Як він тобі, подобається?

— Він гарний. Чудово виглядає. А що означають руни?

— Раксакорі?.. А, не звертай уваги. Це все одно не матиме для тебе жодного значення. Щасливої подорожі тобі й Сапфірі, Ерагоне! І не забувай наглядати за щипавками й дикими хом’яками! Жорстокі тварини ці дикі хом’яки.

Вершник посміхнувся, хоча й не мав наміру того робити:

— Щасливої подорожі й тобі також, і тобі, Солембуме!

Кіт-перевертень знову розплющив одне око:

«Щасливої подорожі, Убивце Короля!»

* * *

Ерагон нарешті вийшов з будівлі й попрямував через місто, аж поки не дійшов до будинку, де тепер мешкав Джоуд зі своєю дружиною Геленою. Це був величний будинок з високими стінами, чималим садом і слугами, які заклякли в поклоні біля входу. Гелена почувалася дуже добре. Забезпечуючи спершу варденів, а тепер усе королівство Насуади надзвичайно потрібними припасами, вона швидко побудувала торгівельну компанію значно більшу за ту, що її Джоуд тримав колись у Тейрмі.

Ерагон застав Джоуда, коли той умивався, готуючись до вечері. Вершник чемно подякував за пропозицію повечеряти з ними разом, але відмовився, бо заскочив усього на кілька хвилин. Потім він повідомив Джоуда про те, що невдовзі покидає Алагезію. Спершу Джоуд був і здивований, і засмучений, але зрештою він погодився, що Ерагонові й Сапфірі таки треба залишити країну разом з іншими драконами. Тоді Вершник спитав, чи не хотів би Джоуд супроводжувати їх.

— Це дуже спокусливо для мене, — трохи подумавши, відповів Джоуд. — Але моє місце тут. У мене є моя робота, а Гелена вперше за тривалий час, здається, щаслива. Ілірея стала нам рідною домівкою, і ніхто з нас не хоче покидати її й знову переїжджати бозна-куди.

Ерагон кивнув.

— Але ти… ти маєш намір їхати туди, де мало хто з драконів і Вершників коли-небудь бував. Скажи мені: ти знаєш, що лежить на сході? Чи є там іще одне море?

— Є, якщо проїхати досить далеко.

— А до того?

Ерагон знизав плечима:

— Здебільшого порожні землі. Принаймні так мені казали Елдунарі, а в мене немає причин думати, що бодай щось змінилося там за минулі століття.

Джоуд підійшов до Ерагона майже впритул і понизив голос:

— Оскільки ти від’їжджаєш… Я скажу тобі це… Пам’ятаєш, я казав тобі колись про «Аркаена» — орден, присвячений збереженню знання по всій Алагезії?

Ерагон ствердно кивнув:

— Так, ти казав, що Геслант належав до нього.