Читать «Ерагон. Спадок» онлайн - страница 465
Крістофер Паоліні
— Але коли ти підеш, а в нас виникне потреба, тоді ми будемо цілком залежати від Арії?
— Ти ж знаєш, що Арія завжди допоможе. Коли вже на те пішло, я б остерігався Мертага.
Насуада, здавалось, думала про щось своє:
— У цьому немає жодної потреби. Він не становить для нас загрози. Принаймні тепер.
— Як знаєш… Але якщо ти маєш на меті тримати чарівників під контролем, тоді ім’я імен прадавньої мови — то те, що ліпше нікому не розголошувати.
— Якщо справа в цьому, тоді… я розумію.
— Дякую. Є ще одна річ, про яку тобі варто знати.
Насуада насторожилась:
— Що саме?
Ерагон переказав їй свої міркування щодо ургалів.
Королева уважно слухала, а потім деякий час мовчала.
— Ти надто багато береш на себе, — сказала вона після тривалої паузи.
— Я повинен, бо ніхто інший не зможе… То ти згодна? Здається, це один-єдиний спосіб забезпечити мир на тривалий час.
— А ти впевнений, що це розумно?
— Не зовсім, але, гадаю, нам варто спробувати.
— Гноми також? Чи це так необхідно?
— Так буде правильно… і справедливо. Це допоможе утримати рівновагу між расами.
— А якщо вони не погодяться?
— Я впевнений, що погодяться.
— Ну, що ж… Тоді роби так, як вважаєш за потрібне. Мабуть, і справді так буде краще. Інакше через двадцять-тридцять років ми можемо зіткнутися з багатьма проблемами, з якими вже мали справу наші предки, коли прибули до Алагезії.
Вершник легко схилив голову:
— Тоді я піду готуватися.
— Коли ти плануєш залишити країну?
— Коли поїде Арія.
— Так швидко?
— Не бачу причин, щоб чекати довше.
Насуада обперлася об перила.
— Ти хоч повернешся, щоб відвідати нас? — королева, здавалось, не могла відвести очей від фонтана.
— Я спробую, але… Навряд чи. Коли Анжела пророкувала мені майбутнє, вона сказала, що я більше ніколи не повернуся.
— Ах! — голос Насуади звучав так, наче вона охрипла. Королева глянула йому прямо в очі.— Я буду сумувати за тобою.
— Я теж буду сумувати за тобою.
Вона міцно зціпила зуби, немов намагалася стримати сльози, а потім зробила крок уперед і обняла його. Він обняв її у відповідь. Так вони й стояли кілька секунд.
Час було прощатися.
— Насуадо, — сказав Ерагон, — якщо ти коли-небудь втомишся від своїх королівських обов’язків або раптом тобі потрібне буде місце, щоб жити в спокої, приєднуйся до нас. Я завжди буду тобі радий… Я не зможу зробити тебе безсмертною, зате зможу продовжити твої роки на значно довший строк, ніж живуть люди, і вони пройдуть у доброму здоров’ї.
— Дякую тобі. Я ціную твою пропозицію й не забуду про неї.
Слова Насуади западали Вершникові в душу, але чомусь йому здавалося, що вона ніколи не зможе залишити Алагезію — надто вже сильним було в неї почуття обов’язку.
— То ти даси мені своє благословення? — спитав Ерагон.