Читать «Ерагон. Спадок» онлайн - страница 468

— І я також, — сором’язливо мовив Джоуд і провів рукою по волоссю, піймавши на собі здивований погляд Вершника. — Я приєднався до них багато років тому, іще коли був молодий… Я надавав їм інформацію й рукописи впродовж багатьох років, а вони, у свою чергу, допомагали мені… Я гадаю, що тобі треба це знати. Бром був єдиною людиною, якій я розповів про це.

— Навіть Гелена не знає?

— Навіть вона… Так чи інакше, коли я закінчу писати свій звіт про тебе й Сапфіру та про піднесення варденів, я відішлю його до монастиря на Хребті, і він буде включений у вигляді нових розділів до «Доміа абр Вірда». Твою історію ніколи не забудуть, Ерагоне. Принаймні це я можу обіцяти тобі напевно.

Ерагонові дивно було чути все це.

— Дякую тобі,— тільки й сказав він і потис Джоудові руку.

— І я тобі, Ерагоне, Убивце Тіні.

* * *

Після цього Ерагон вирушив назад до зали, де вони жили разом із Сапфірою і де на нього вже чекали Роран та Катріна, щоб повечеряти разом.

За вечерею вони розмовляли здебільшого про Арію й Фірнена. Ерагон не хотів починати розмову про свій від’їзд, аж поки з їжею не було покінчено й усі троє не пішли в кімнату, вікна якої виходили на двір, де, дрімаючи, лежали Сапфіра та Фірнен. Там вони сиділи, пили вино та чай і дивилися, як сонце спускалося до далекого обрію.

Пройшло досить багато часу, поки Ерагон нарешті не розпочав розмову про від’їзд. Як він і чекав, Катріна та Роран були вкрай збентежені цією новиною й щосили намагалися змусити його змінити власну думку. Ерагонові знадобилася ледь не година для того, щоб пояснити їм причини свого рішення, бо спершу вони навіть чути нічого про це не хотіли й завзято сперечалися щодо кожної дрібниці.

Нарешті Роран не витримав.

— Прокляття! — скрикнув він. — Ти — наша родина! Ти не можеш поїхати!

— Я мушу. І ти знаєш це так само добре, як і я. Ти просто не хочеш цього визнавати.

Роран грюкнув кулаком по столу, а потім рвучко встав і підійшов до відчиненого вікна — м’язи на його обличчі закам’яніли.

Немовля заплакало.

— Цить, цить, моє маленьке, — сказала Катріна й погладила його по спинці.

Ерагон теж звівся й підійшов до Рорана:

— Я знаю, що це не те, чого б тобі хотілось. Мені теж ця мандрівка не дуже гріє душу, але в мене немає вибору.

— Ні! У тебе є вибір. Як і всі люди, ти маєш вибір.

— Так, і це те, що мені належить зробити.

Роран буркнув щось невиразне й схрестив руки на грудях.

— Якщо ти поїдеш, — озвалась Катріна, — то не зможеш бути дядьком Ізміри. Невже вона повинна зростати, навіть не знаючи тебе?

— Ні,— сказав Ерагон, повертаючись до жінки. — Я завжди зможу розмовляти з нею, слідкувати, щоб вона була добре захищена, можливо, мені навіть вдасться надсилати їй час від часу дарунки.

Він став на коліно й простягнув до дитини палець, який вона досить міцно схопила своєю ручкою.

— Але тебе не буде поруч.

— Так… Мене не буде поруч, — Ерагон м’яко звільнив палець із ручки Ізміри, звівся і став поруч із Рораном. — Але я ж вам кажу: ви можете приєднатись до мене.

М’язи на обличчі Рорана ожили.

— І покинути Паланкарську долину?! — він струснув головою. — Хорст та інші вже готуються до повернення назад. Ми відбудуємо Карвахол, і це буде найчудовіше містечко на всьому Хребті. Ти міг би нам допомогти. І все стало б так, як було раніше.