Читать «Ерагон. Спадок» онлайн - страница 460

Він похитав головою:

— Ні.

Якийсь час вони мовчали, прислухаючись до поривів вітру.

— Де ж ти знайдеш кандидатів у Вершники? — спитала нарешті ельфійка.

— Ми залишимо тут кілька яєць — гадаю, у тебе, — і тільки-но вилупляться дракони, вони разом зі своїми Вершниками прибудуть до нас, а ми відправимо вам іще трохи яєць.

Та Арія, здається, не слухала його.

— Ні-ні,— сказала вона, — повинно бути інше рішення. Не може того бути, щоб ви із Сапфірою й усіма Елдунарі залишили нас!

— Якби інше рішення було, ми б його знайшли. Але його немає.

— А як Елдунарі? Як Глаедр і Умарот?.. Ти говорив з ними про це? Вони згодні?

— Ні. Ми ще не казали їм… Але вони погодяться. Я знаю це напевно.

— Ти переконаний у цьому, Ерагоне? Чи справді один-єдиний вихід: покинути все й усіх, кого ти досі знав?

— Це — доля. Наш від’їзд був вирішений наперед. Анжела говорила мені про це ще тоді, коли гадала на моє майбутнє в Тейрмі. Просто в мене був час, щоб призвичаїтись до цієї думки, — Вершник підняв руку й доторкнувся до щоки Арії.— Отож, я й питаю: ти підеш із нами?

Сльози зблиснули в її очах, і вона притисла до грудей фаіртх:

— Я не можу.

Вершник кивнув і прибрав руку:

— Ну, що ж… Тоді наші шляхи розходяться.

На очі йому теж навернулися сльози, та він щосили намагався стримати їх.

— Але ж не зараз, — прошепотіла вона. — У нас іще є трохи часу, щоб провести його разом. Ти ж не відлітаєш прямо тепер?..

— Ні, не тепер.

Вони стояли поруч, вдивляючись у небо й чекаючи на повернення Сапфіри та Фірнена. Пройшла хвилина, друга… Рука ельфійки торкнулась його руки, і він міцно стис її. Це була невелика втіха, та вона тамувала в серці біль.

ЛЮДИНА СУМЛІННЯ

Тепле світло струменіло крізь вікна, що були з правого боку коридору. Воно хвилею падало на протилежну стіну, де між темними різьбленими дверима висіли прапори, картини, щити, мечі оленячі голови…

Широкими кроками Ерагон ішов до кабінету Насуади, поглядаючи у вікна на місто. Знадвору долинали звуки музики — бенкет на честь Арії все ще тривав. Це святкування почалося кілька днів тому, коли вона із Фірненом прилетіла до Іліреї, куди напередодні повернулися й Ерагон із Сапфірою. Тепер урочистості добігали кінця, і Вершник міг нарешті зустрітися з Насуадою.

Він кивнув охороні, яка стояла біля кабінету, і зайшов до кімнати.

Насуада сиділа, прихилившись до спинки м’якого стільця, а перед нею стояв музикант. Він грав на лютні й співав дуже гарну, хоч і скорботну, любовну пісню. На краєчку стільця сиділа заглиблена у вишивання Елва, а на стільці поруч — служниця Фарика, на чиїх колінах лежав, скрутившись, кіт-перевертень на ім’я Жовтоокий. Здавалося, що він міцно спить, та Ерагон був упевнений, що він усе чудово чує й бачить.

Вершник почекав біля дверей, поки музикант закінчив свою пісню.

— Дякую тобі,— сказала йому Насуада. — Можеш іти, — а повернувшись до Вершника, додала: — А, Ерагоне! Ласкаво прошу.

Він легко вклонився їй. Потім глянув на дівчинку:

— Здрастуй, Елво!

Вона зиркнула на нього спідлоба:

— Здрастуй, Ерагоне!