Читать «Ерагон. Спадок» онлайн - страница 452

Той діамант сяяв не віддзеркаленим від сонця світлом, а світлом, яке йшло з його власної глибини. На поясі Арії був меч у зелених піхвах і з таким самим зеленим руків’ям. То був Тамерлейн, той самий меч, що його лорд Фіолр пропонував Ерагонові замість Зарока й що належав колись Вершникові Арві. Проте руків’я відрізнялося від того, яке пам’ятав Ерагон. Воно було світліше й більш витончене, та й піхви здавалися вужчими. Ерагонові не треба було пояснювати, що означала діадема.

— Ти?! — з подивом глянув він на Арію.

— Я, — відповіла вона й схилила голову. — Атра естерні оно тхелдуін, Ерагоне.

— Атра ду еваринія оно варда, Аріє… дротнінг? — Ерагон був явно збентежений тим, що королева першою звернулася до нього з привітанням.

— Дротнінг, — підтвердила вона. — Мій народ обрав мене, віддавши мені титул моєї матері. І я вирішила його прийняти.

Угорі над ними стояли Сапфіра й зелений дракон. Вони обережно обнюхували одне одного. Сапфіра була явно вища на зріст, тож зеленому драконові довелося добряче витягнути шию, щоб дістатись її. І попри те, що Ерагонові страшенно кортіло поговорити з Арією, він таки не міг стриматися, щоб не глянути на зеленого дракона.

— Хто це? — спитав Вершник, показуючи вгору. Арія мовчки посміхнулась, а потім, на превеликий подив Ерагона, взяла його за руку й провела трохи вперед. Зелений дракон пирхнув і опустив свою голову прямо над ними — з глибини його темно-червоних ніздрів здіймалися дим і пара.

— Ерагоне, — сказала Арія, поклавши його руку на теплу морду дракона, — це — Фірнен. Фірнене, це — Ерагон.

Ерагон глянув угору в блискуче око Фірнена. Смужки всередині райдужної оболонки дракона нагадували блідо-зелений і жовтий колір молодих паростків трави.

«Я радий зустрічі з тобою, Ерагоне-друже — Убивце Тіні, — сказав Фірнен. Голос його свідомості був глибший, ніж Ерагон сподівався, глибший навіть за голос Торнака, Глаедра чи будь-кого з Елдунарі з Вройнгарду. — Моя Вершниця багато розповідала мені про тебе». Дракон моргнув — пролунав короткий різкий звук, так, наче шкаралупка вдарилась об каміння. У широкому, осяяному сонцем розумі Фірнена, неначе встеленому прозорими тінями, Ерагон міг відчути справжню схвильованість.

«Я теж радий зустрічі з тобою, Фірнене, — відповів Ерагон. — Я ніколи не думав, що доживу до того часу, коли побачу, як ти вилупишся і звільнишся від заклять Галбаторікса».

Смарагдовий дракон тихо пирхнув. Він був гордий і сповнений енергії, як олень-самець восени. Потім він перевів погляд на Сапфіру. Арія злегка посміхнулась:

— Здається, вони розуміють одне одного. Уже розуміють.

Вони трохи помовчали й вирішили відійти вбік, залишивши Сапфіру та Фірнена сам на сам. Сапфіра не сіла, як зазвичай, а залишилась стояти, так, наче збиралася кинутись на оленя. Так само зробив і Фірнен. Кінчики їхніх хвостів ворушились.

Арія виглядала добре. Принаймні, як здавалося Ерагонові, краще, ніж тоді, коли вони востаннє бачились в Елесмері. За браком більш підходящого слова, він сказав би, що вона виглядала щасливою.