Читать «Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання» онлайн - страница 153

3) новий злочин (злочини) вчиняється: а) засудженим б) після проголошення вироку за попередній злочин (злочини), але в) до повного відбуття призначеного ним покарання. Звідси випливає, що призначене за попереднім вироком покарання на час вчинення нового злочину може бути: а) не відбуте ще у повному обсязі (розмірі), за умови, якщо не скінчилися строки давності виконання обвинувального вироку (статті 80, 106 КК); б) відбуте лише частково: в) замінене більш м’яким, яке, у свою чергу, теж ще не відбуте повністю чи частково.

Положення ст. 71 КК, що розкриті у пунктах 1) і 2), не викликають яких-небудь суттєвих розбіжностей при їх оцінці ні серед практиків, ні серед науковців. Зовсім інша справа з приписами закону, наведеними в п. 3), згідно з якими новий злочин вчиняється особою, яка вже є засудженою, вчиняє новий злочин тільки після постановлення щодо неї вироку за попередній злочин і до відбуття покарання, призначеного попереднім вироком (1 ст. 71 КК).

Оцінюючи ці приписи закону, слід зазначити, що головне питання, яке виникає з приводу їх тлумачення і яке породжує різні підходи при його вирішенні як в судовій практиці, так і в науковій літературі, полягає у тому, що вкладає закон у термін «постановлення вироку» і в зв’язку з цим, з якого моменту особа може вважатися «засудженою за злочин». Інакше кажучи, необхідно вирішити: вважається особа засудженою одразу ж після проголошення обвинувального вироку чи є такою лише з моменту набрання ним законної сили. Вирішення цього питання має принциповий характер, бо від відповіді на нього залежить і визначення того моменту, з якого застосовуються правила ст. 71 КК.

На наш погляд, вирішення цього питання не може спиратися лише на приписи кримінального закону, а припускає комплексний (системний) аналіз норм не тільки кримінального, а й кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства.

Однак звернення до норм кримінально-процесуального закону не вирішує поставленого питання, бо ні в одній статті Кримінально-процесуального кодексу України не дається визначення того, яка саме особа вважається засудженою і з якого моменту вона набуває такого статусу. Так, у главі 3 КПК, де перелічені учасники процесу, особа засудженого зовсім не згадується і тому термін «засуджений» взагалі не використовується, Якщо ж звернутися до тих статей КПК, де закон оперує терміном «засуджений», то їх аналіз свідчить, що у використанні цього поняття спостерігається певна непослідовність. Так, у більшості статей глави 28 КПК, яка названа «Постановлення вироку», вживається термін «підсудний» (статті 324, 327, 333–335 КПК). Навіть у ст. 341 КПК, яка передбачає вже порядок проголошення вироку, зазначається, що головуючий роз’яснює, зміст вироку, строки і порядок його оскарження, право клопотання про помилування саме підсудному, а не засудженому. У статтях 342 і 343 КПК, які присвячені звільненню з-під варти за вироком суду і застосуванню запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, мова йде про вирішення цих питань також щодо підсудного, а не засудженого. Але в статтях, які регламентують порядок вручення копії вироку (ст. 344 КПК), надання родичам дозволу на побачення (ст. 345 КПК), застосування заходів, спрямованих на піклування про неповнолітніх дітей та збереження майна особи, щодо якої проголошений вирок (ст. 346 КПК), закон використовує вже термін «засуджений». Нарешті, в ст. 348 КПК глави 29 КПК, яка названа «Подача апеляцій», серед осіб, які мають право на таку апеляцію, закон називає засудженого.