Читать «Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання» онлайн - страница 116

Після призначення покарання за кожен окремий злочин, тобто на другому етапі застосування ст. 70 КК, суд призначає остаточне покарання, інакше кажучи, визначає остаточну (так би мовити, загальну, сукупну) його міру за всі ті злочини, що утворюють сукупність. При цьому він повинен керуватися вже спеціальними правилами — так званими, «принципами» його призначення за сукупністю злочинів і має визначити остаточне покарання вже у тих його межах, які передбачені в ч. 2 ст. 70 КК.

Аналіз закону свідчить, що остаточне покарання за сукупністю злочинів може визначатися шляхом використання для цього закріплених як у ст. 70, так і у ст. 72 КК спеціальних принципів, а саме: 1) поглинення менш суворого покарання більш суворим; 2) часткового складання призначених покарань; 3) повного їх складання; 4) одночасного застосування (без поглинення і складання) різновидних покарань, призначених за окремі злочини.

Установлюючи такий порядок визначення остаточного покарання за сукупністю, закон (ч. 1 ст. 70 КК) не регламентує, у яких випадках суд може використовувати той чи інший із зазначених принципів. Отже, у кожному конкретному випадку це питання вирішується за розсудом суду.

Виходить із цього і Пленум Верховного Суду України, який теж не формулює яких-небудь чітких, конкретних, достатньо визначених вимог чи рекомендацій, на які могли б спиратися суди і якими вони могли б керуватися при обранні того чи іншого принципу призначення покарання за сукупністю злочинів. У постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 21) лише зазначається, що «при вирішенні питання про те, який із передбачених ст. 70 КК принципів необхідно застосовувати при призначенні покарання за сукупністю злочинів (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання покарань, призначених за окремі злочини), суд повинен враховувати крім даних про особу винного й обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять до сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, тяжкість їх наслідків, вид сукупності (реальна чи ідеальна) тощо».

Однак в літературі висловлюються цілком справедливі, на наш погляд, побоювання, що беззаперечне дотримування такого роду загальних рекомендацій цілком може призвести до так званого «подвійного врахування» одних й тих самих обставин: один раз — при призначенні покарання за окремі злочини, а другий, — при визначенні остаточного покарання за їх сукупністю. Як вже зазначалось, до першої групи норм Загальної частини КК належать ті з них, положення яких ураховуються судом лише при призначенні покарання за кожний окремий злочин, що входить до сукупності. Зокрема, це стосується загальних начал призначення покарання (ст. 65 КК), на підставі яких при призначенні покарання за кожний окремий злочин суд ураховує такі чинники, як ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Однак, прийняття до уваги цих обставин ще раз і при визначенні остаточної міри покарання за сукупність злочинів неминуче призведе до згадуваного подвійного їх урахування.