Читать «Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання» онлайн - страница 115

У першу з цих груп входять ті норми Загальної частини КК, які суд має право застосовувати лише при призначенні покарання за кожний окремий злочин, що утворюють їх сукупність. Ці норми сформульовані у ч. 3 ст. 43, статтях 52–69, ч. 3 ст. 74, статтях 98-102, ч, 1 ст. 103 КК. З точки зору розглядуваного питання, специфіка цих норм полягає у тому, що всі вони можуть бути застосовані ще (і тільки) до моменту визначення судом остаточного покарання за сукупністю злочинів.

Так, при вирішенні цього питання стосовно ст. 69 КК, у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 8) спеціально роз’яснюється: «Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, є неприпустимим». Таке роз’яснення повністю відповідає приписам ст. 69 КК, бо ця норма надає суду право призначати більш м'яке покарання порівняно з тим, яке передбачено у конкретній санкції статті Особливої частини КК, яку також встановлено саме за конкретний (одиничний) злочин, а не за їхню сукупність.

Незважаючи на ці роз’яснення, суди нерідко припускаються помилок і застосовують приписи ст. 69 КК при призначенні покарання не за окремі злочини, а вже після цього, тобто при визначенні остаточного покарання за їх сукупністю.

Так, за справою Д., засудженого за ч. 3 ст. 185 та ч. 2 ст. 289 КК (відповідно — до трьох і п’яти років позбавлення волі), остаточну міру покарання за сукупністю (3 роки позбавлення волі) суд визначив шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим на підставі ст. 70 КК з одночасним застосуванням ст. 69 КК. Скасовуючи цей вирок. Верховний Суд України відзначив, що «застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового) призначеного за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, є неприпустимим».

До другої групи норм належить ст. 70, частини 1–4 ст. 72 і ч. 2 ст. 103 КК, положення яких застосовуються судом вже безпосередньо (у процесі) визначення судом остаточної міри покарання за сукупністю злочинів. Так, якщо суд прийде до висновку про доцільність складання призначених за окремі злочини різновидних основних покарань чи необхідність одночасного застосування таких основних чи додаткових покарань, які не підлягають складанню, то для застосування такого порядку їх «об’єднання за сукупністю» він повинен звернутися до приписів частин 1–4 ст. 72 КК. А якщо суд призначає покарання за сукупністю злочинів у виді позбавлення волі, наприклад, щодо неповнолітнього, то при визначенні його остаточного строку він повинен спиратися на приписи ч. 2 ст. 103 КК

Третя група норм, до яких належать ч. 5 ст. 72, ст. 73, частини 1, 2, 4 ст. 74, статті 75, 79, 104 КК, хоча і можуть бути певною мірою пов'язані з призначенням покарання за сукупністю злочинів, але застосовується судом вже після визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, бо стосуються вирішення питань про зарахування у строк призначеного покарання попереднього ув’язнення або звільненням від призначеного покарання Наприклад, ч. 1 ст. 75 КК, крім іншого, прямо пов’язує можливість звільнення особи від відбування покарання з випробуванням із конкретним видом, а стосовно позбавлення волі — і строком, остаточно призначеного особі покарання. Тому у постанові від 24 жовтня 2003 р, (п. 23) цілком слушно зазначається, що «у разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням приймається тільки після визначення остаточного покарання — виходячи з його виду й розміру».