Читать «Таємниця катакомб» онлайн - страница 69

він опиняється

у човні

у лодії вікінгів, яка носом розрізає штормові хвилі, він кричить, слова тонуть у завиванні вітру, а вже за мить велетенська хвиля захлюпує палубу, зриває щоглу, лодія лягає на бік, він опиняється у крижаному, розбурханому морі й поволі йде на дно,

глибше,

ще глибше

у тишу, тишу, яка триває вічно — це тиша Всесвіту, тиша поміж зорями; він стає єдиним цілим з зоряним пилом і всесвітньою німотою, світлом і мороком, та раптом німота вибухає гамором, ґвалтом, гармидером,

десь кричать,

галайкають,

і він знову в якомусь місті, стародавньому місті, і все відбувається дуже-дуже давно; він Горацій, він римлянин Горацій, чинбар за фахом, і ось він біжить, він біжить у юрбі знавіснілих чоловіків вулицями міста, вони заганяють відступницю, відьму, черницю-християнку, нечестивицю. Він проминає Колізей, де так часто сидів на трибунах, насолоджуючись видовищами, та зараз він тут не затримується. Де вона? Він відчуває присмак крові в роті, усе його єство жадає крові. Якась частка свідомості опирається хижій гонитві, бо ж вона ще зовсім юна дівчинка, та гнів за богів, мов очманіння, не відпускає, і він женеться за нею далі… далі… Де та щуриця? Вони мчать містом.

— У катакомбах! — гукає один з проводирів. — Вона спустилася у катакомби!

І вони всією юрбою вриваються до темного лабіринту, у підземелля, де християни-відступники вкладають гнити своїх покійників на поталу пацюкам, комахам і нестерпному смороду! Вона потанула в пітьмі, сховалася у надрах, але вони регочуть, бо добре знають, що перехитрували її. Ось він підважує валун, передає далі; вони закладають камінням лаз, ставлячи камінь на камінь, і регочуть ще дужче: тепер вона гнитиме там разом з мертвяками; закінчивши роботу, заваливши вхід до тунелю каміняччям, вони, похитуючись, виходять на денне світло, на свіже повітря, і зловтішно регочуть — має те, на що заслужила, хвала Юпітерові, верховному богові,

хвала Плутонові,

богові пітьми,

повелителеві царства мертвих…

VI

А тоді: пустка.

Лише темрява.

Розділ VI

Лікарня

Осло

I

Але Роберт не помер. Він лежав у лікарняній палаті.

Поволі, немилосердно поволі, кліпнув повіками, розплющуючи очі.

Де…

Він наче зринав на поверхню з глибин баговиння, виборсувався з чіпкої, паркої глини.

Де… я…

Кадри автокатастрофи нараз зблиснули в голові. Короткими, яскравими спалахами…

Бурхлива вода. Крижана. Смертельна. Голос: «Ти мусиш дихати, Роберте!» Очі знову склепляються. І він відчуває… Долоньку. М’яку долоньку, яка веде його руку до замка, що замикає пасок безпеки.

Роберт широко розплющив очі.

Де… я… є?

Хлопчик розглянувся навколо. Помітив маму. Мама? Що вона тут робить? Він силкувався прокинутися, зрозуміти… Де я?

— Роберте! — вигукнула мама і пересіла зі стільця на край ліжка; погладила по щоці. — Як ти почуваєшся?

— Д… добре?..

— Ти щось пам’ятаєш?

— Аварію… — пробурмотів він. — Де я?

— У лікарні. Тебе доставили в Осло гелікоптером. Ти зазнав сильного переохолодження. Але все минеться… Поклали до лікарні про всяк випадок.

— А ченці?

— З ними розберуться. Їх арештувала поліція. Усіх до єдиного. За свої вчинки відповідатимуть за законом.