Читать «У нетрях темнолісу» онлайн - страница 78

Живчик швиденько спустився з дерева додолу і щодуху помчав туди, де впав корабель. Яскраво світила повня, нічна звірина не жаліла голосів. Дерева не відкидали тіней, і здавалося, ніби ліс накрили величезною сіткою. Якби не зламана гілка та запах жаристого зеленого віття, ніщо не нагадувало б про те, що недавно тут буяла гроза. Живчик біг, аж поки геть вибився з сил.

Хлопець зупинився, конвульсивно хапаючи ротом повітря, у боці так кололо, аж він зігнувся у три погибелі. Просто над його головою у верховітті голосно цвірінькали місяцівки.

А потім до Живчика долетів ще якийсь шум. Так наче щось сичало чи сіялося, наче мжичка.

Хлопець пішов на звуки. Здається, вони долинали з дерикуща, що ріс просто перед ним. Він відхилив гілку, і його зараз же обдало гарячою хвилею сильного жару.

На землі, наполовину вгрузнувши у ґрунт, лежала кам’яна брила. Вона була величезна, кругляста, а її неймовірно яскраве біле сяйво сліпило очі. Трава біля каменя посохла і скрутилась, а навислі над ним кущі звугліли. Живчик глянув скоса на камінь, прикриваючи очі від жару та сліпучого сяйва. Мабуть, це й був отой «метеор», що на його очах упав із корабля на землю. Хлопець озирнувся. І корабель, і команда мали б десь бути поряд.

Пронизливо заверещали місяцівки, чимось потривожені. Живчик ляснув у долоні — птахи полетіли геть. Залягла тиша, і в ній Живчик виразно розрізнив приглушене бурмотіння чиїхось голосів.

Хлопець поповз на звук. Голоси погучнішали. Забачивши високого, кремезного чоловіка з червоним обличчям і густою заплетеною бородою, він гулькнув за обламану гіляку. То був повітряний пірат.

— Краще б нам розшукати решту наших, — сказав пірат товстим тягучим голосом. І реготнув. — Як згадаю мармизу Сліво, коли той стрибнув… Білий, наче м’ясо тріски, а коло зябер аж зелено.

— Він щось замишляв, — сухо озвався у відповідь чийсь пронизливий голос. — Якесь паскудство.

Живчик виважився на руках, аби побачити, хто то говорить.

— Тут ти маєш рацію, Дозорцю, — похмуро мовив бородатий пірат. — Він просто місця собі не знаходив, одколи ми почали гендлювати залізним деревом. А ця грозова буря — чудова нагода поховати всі кінці у воду, або мене звати не Тем Човновод, — він помовчав. — Гадаю, хоч із капітаном усе гаразд.

— На все воля Неба, — озвався голос.

Живчик визирнув знову, але й далі бачив тільки одного з піратів. Для кращого огляду він став на гілку, аж тут — хрусь! — гілка не витримала його ваги.

— Що то було? — прохрипів Тем Човновод. Він обернувся і вп’явся поглядом у сріблясту сутінь.

— Мабуть, звірина бешкетує, — озвався другий пірат.

— А я так не думаю, — повільно мовив Тем Човновод.

Живчик лячно зіщулився. До нього наближалися ледь чутні кроки — хтось скрадався навшпиньки. Живчик звів голову. І просто перед собою уздрів широке, але з тонкими рисами обличчя істоти, на вигляд лише трохи старшої за нього і зовні схожої на ельфа-дубовика. Мабуть, це й був отой Дозорець.

Побачивши Живчика, ельф-дубовик здивовано нахмурився.

— Здається, я тебе не знаю! — промовив він нарешті.