Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 81

Тепер Клим дивився на Магду з докором. Прочитавши, молода вдова витримала погляд і додала від себе:

– Можна сперечатися, пане Кошовий. Але повірте, так краще. Найперше – для вас. Пан Віхура має досвід, мій покійний чоловік високо його цінував. З його подачі пан Марек став комісаром. Кажу до того, що зараз, коли він знає, з чого почати й куди рухатися далі, слідство забере лічені дні. Тоді арешт благополучно знімуть, сама клопотатимуся за вас. І потім обговоримо спокійно все, що вас хвилює у найближчому майбутньому.

Отже, арешт во благо.

Так теж буває.

Ну-ну.

Розділ одинадцятий

Чим себе зайняти під домашнім арештом

Заборона виходити з помешкання дала несподівані переваги.

Перше, що зробив Кошовий з вечора, коли його за поліційним приписом повернули додому, – без вагань допив залишену від покійного попередника наливку. Собою Клим був задоволений і визнав за собою право відсвяткувати свою невеличку перемогу на новому місці.

Чи давала йому щось небачена для Львова шалена гонитва за трамваєм у близькій чи віддаленій перспективі, думати зараз не хотів. Тішило інше: визначивши мету, вперто йдучи до неї, правильно вирахувавши як свої кроки, так і поведінку батярів, уполював кривдника навіть швидше, ніж сподівався.

Про завтрашній та наступні дні думати не хотілося. Він зловив крадія, хоч це нічого не дало й викрадені гроші не повернулися. Значить, на ранок йому вже нема чим себе займати. Коли так, найкращий вихід – розслабитися та валятися в ліжку стільки, скільки треба.

Наливка прискорила сон, зміцнила його, а коли він розплющив очі, вставати зовсім не хотілося.

Звісно, природна потреба змусила підвестися, та з клозета Клим, ніби так треба, повернувся назад до ліжка. Голова не боліла. Навпаки, була на диво ясною. Прочинене вікно виходило у двір, звідти линули звуки «катеринки». Сонячною спальня не була, та зараз Кошовому не треба яскравого світла. Навпаки, так затишніше. Думалося краще.

На роздуми наштовхувало саме це вікно.

Через нього заліз пізно вночі Зенек Новотний. Сам чи з кимось удвох, значення не мало. У подробиці слідства, ясна річ, ніхто не посвячував, але трусити злодія почали просто серед вулиці з його, Кошового, подачі. Брегет, описаний паном Зінгером, він упізнав одразу, чомусь відкинувши думку про те, що в природі цілком може існувати два однакових золотих годинники на ланцюжку.

Останні сумніви відпали, коли на його вигук: «Де ти це взяв?», батяр заволав: «Це не моє!»

Аби такий досвідчений тип, яким виглядав молодий батяр, украв брегет чи роздобув його в інший, такий самий кримінальний, проте жодним чином не прив’язаний до вбивства спосіб, найперше заявив би: купив. Або – подарували. Й тут же, досить швидко, від гріха подалі, сказав, від кого, коли та за що такий щедрий дар отримав.

Принаймні таку поведінку молодий адвокат Кошовий мав змогу спостерігати у київських злодюжок.

Розуміючи, що місцеві батяри мають трошки іншу сутність, ніж звичні кримінальники, Клим усе одно не бачив між манерами крадіїв надто великої різниці. Спалившись, намагалися чимшвидше перекинути провину на іншого. Злодійська солідарність у подібних пригодах не працювала.