Читать «Адвокат із Личаківської» онлайн - страница 79
Андрій Кокотюха
Напроти столу директора департаменту кримінальної поліції Львова стояв чоловік років під сорок. Його, кримінального комісара Марека Віхуру, вирізняв не загрозливий зріст, а найперше колір обличчя. Воно ніби пашіло, будучи нездорово червоним і додаючи сищикові лиховісності, так потрібної для грози вбивць та ґвалтівників. Колір комісарового обличчя робив його схожим на всіх без винятку чоловіків, котрі або постійно п’яні, або в кращому разі весь час живуть у стані жахливого похмілля. Тож п’яному, а тим більше – похмільному під гарячу руку ліпше не потрапляти. Марека Віхури це стосувалося повною мірою. Йому під руку так само краще не лізти, на шляху в нього ставати небезпечно.
Була єдина обмовка.
Серед більшості своїх колег по службі кримінальний комісар славився майже цілковитою байдужістю до алкоголю.
Міг собі дозволити на якомусь урочистому прийомі в департаменті келих-два шампанського, інколи під час неформальних товариських посиденьок неквапом випивав кухоль світлого пива, смакуючи зі смаженими німецькими ковбасками. Разом із тим усі, кому треба, знали: комісарові Віхуру пити заборонив сімейний лікар, до порад якого гроза львівських злочинців дослухався. Червоний колір обличчя чоловік мав від природи, щось сталося із судинами, кров постійно приливала до лиця. Коли інші бліднули, Віхура просто ставав рожевим, у такі моменти виглядаючи значно здоровішим.
Червоне лице й нерозбірливий почерк, котрий більше нагадував давнє зашифроване послання, були тими рисами, котрі вирізняли комісара Віхуру серед інших поліцейських львівського департаменту.
– Чому ви не дали тому панові написати пояснення особисто? – бурчав Понятовський.
– Протокол упізнання я маю складати сам, пане директоре. Пан Веслав Зінгер лише підтвердив підписом – з його слів записано вірно. Золотий брегет, знайдений у кишені того батяра, справді належав убитому адвокатові Євгенові Сойці.
Повітря просторого кабінету Понятовського сколихнув ледь чутний шерех. Це Магда Богданович, котра влаштувалася на кріслі в кутку, склала віяло й легенько ляснула ним по розкритій долоні. За весь час, поки комісар доповідав начальству, молода вдова не зронила ні пари з вуст. Трималася непомітно, ніби осторонь від подій. Тим не менше, присутність у свята святих Клима Кошового викликала низку питань, а то й дратувала поліцейських чинів більше, ніж персона Магди.
– Хай писар це перепише, – розпорядився Понятовський, повернувши папір комісарові. – А вже потім викличете сюди свідка Зінгера, нехай наново підпише. Заодно знайдіть ще хоча б трьох осіб, здатних засвідчити те ж саме.
– Буде зроблено, пане директоре, – стримано кивнув Віхура. – Але ви…
Магда знову повела віялом, тепер уже привертаючи до себе увагу чоловіків.
