Читать «Вибрані поезії» онлайн - страница 15

1964

I

Тебе залишили, і втратив чари світ. Сад, місяць і прогулянки повільні скінчилися для тебе, і віднині у місяці ти бачитимеш слід минулого, відбиток самоти. Навік прощайте, ніжні руки, скроні, — тобі лишились спогади безсонні і тоскні днини, повні пустоти. Собі самому, наче закляття, твердиш: чого не мав, те не пропало. Але одної мужності замало, щоб вивчити науку забуття. Троянда — символ — серце рве, і схоже, мелодія гітари вбити може.

II

Щасливим вже повік не буть мені. Байдуже. Стільки є всього на світі. Я знаю, глибини в єдиній миті більш, ніж у морі. Довгі тільки дні, але життя коротке. І на нас жде темне диво — смерть: напоготові це море, ця стріла, щоб од любові, від місяця і сонця водночас звільнити. Щастя, що давала ти і відібрала, викреслю оманне. Що всім було, нічим однині стане. Мені ж лишиться втіха гіркоти й химерна звичка, що веде, як досі, на Південь, в той же дім на тому ж розі.

Ewigkeit

Іспанським віршем хочеться мені сказати те, що у добу далеку латиною бентежило Сенеку: в цім світі все належить хробачні. Діяння смерті побілілий прах і перемоги хоче оспівати. Владарка-смерть торує всюди шлях й зневажно топче марноти штандарти. Та ні. Свого єства, свого буття нізащо не зречуся полохливо. Я знаю: не існує забуття. Ця кузня, місяць, вечір — їх щемливо любив і втратив я без вороття — у вічності триватимуть сяйливо.

Спіноза

Юдея руки спритні і тонкі скло обробляють у вечірній тиші. Конає днина ця — така ж, як інші (всі дні страшні, холодні та важкі). І власні руки, й бляклий гіацинт там, на краєчку гетто, в ці хвилини, здається, не існують для людини, котра із мрій творить свій лабіринт. Відбита в мріях іншого свічада йому байдужа слава і дівчата, від міфів і метафор вдалині скло обробляють руки ці прозорі: безмежну мапу, світ Того, хто зорі розсіяв у небесній вишині.

Ранок 1649 року

Простує Карл серед свого народу. Вдивляється в обличчя знов і знов. Відкинув руки стражників, немов звільнившись від брехні, обрав свободу. Він знає: він король і йде на страту. Його чекає смерть, не забуття. І клятий ранок цей — кінець життя, однак він без страху віддасться кату. Все незворушно звик сприймати він й життя пускати чвалом, без угаву, тепер — супроти війська сам-один. Ця страта — не ганьба. Вершив бо справу не Божий суд — людський. Легкий уклін і усміх. Він уміє це на славу.