Читать «Вибрані поезії» онлайн - страница 14

Напис на примірнику «Беовулфа»

Запитую себе все знову й знову, чому так безнадійно й ревно я учу, коли надходить ніч моя, суворих саксів стародавню мову. І пам'ять, вже послаблена роками, повторює — хоч марно — ці слова так, начебто життя мого канва і тчеться, й розпускається часами. А що коли душі моїй відкриті секрети її віри й твердоти: вона безсмертна й здатна осягти і справдити спроможна все на світі. За віршем цим і ревністю, одначе, безмежний Всесвіт жде мене терпляче.

До меча у Йоркському соборі

В мечі своїм живе герой один, що вмер давно; здіймав його доволі на морі часто і на суходолі (хоч врешті марно) проти смерті він. Смерть також марна. Ось цей чоловік: з Норвегії білявий і нещадний прибув сюди на поклик долі владний, меч — його символ та ім'я повік. Він вмер на чужині давним-давно, та меч рука стискає все одно, і перед ним я — тінь і порохно, я — тільки мить, і — повторю стократ — ця мить — лиш попіл, а не діамант, бо лиш минуле справжнє, лиш воно.

Париж, 1856 рік

Він за роки прострації вже звик випереджати смерть. Він чує втому, йому так страшно вийти раптом з дому в людську юрбу. З усіх відомих рік він, Гайне, думає лише про час, який виводить з присмерку поволі його, а ще про те, що з примхи долі юдей він і мужчина водночас. Він мелодійні згадує пісні, чиїм був інструментом, їх створили не дерево, не птах, а вищі сили, плин часу та його химерні дні. Ні солов'ї вже не зарадять згубі, ні ночі золоті, ні квіти любі.

Рафаель Кансінос-Ассенс

Безсмертний в муках, звідав цей народ презирства й переслідувань доволі. І він священний жах такої долі відкрив для себе, повної знегод. Безсонними ночами, наче хміль, вбирав псалми й пісні Письма Святого, і радістю душа бриніла в нього, й відчув своїми долю цю та біль. Його Ізраїль кликав. Серцем він почув цей голос; так одної днини почув пророк із-за кущів ожини зненацька голос Бога з верховин. Так будь зі мною, пам'ять величава Кансіноса; все інше скаже слава.

До вина

У строфах бронзових Гомер подяку склав давно тому, що серце звеселя, — тобі, п'янке вино. Роки минали і віки, не стишуючи біг, і з грецьких амфор перейшло ти у германський ріг. З'явилось на зорі буття і на земній путі давало людям ти снагу й вогонь у їх житті. І завжди, де тече ріка людських ночей і днів, струмить і твій потік, а з ним веселощі і спів. Немов Євфрат, що споконвік пливе удалину, так ти течеш через усю історію земну. У кожнім келиху вина вражає нас проста весь час метафора одна — червона кров Христа. В рядках суфіста запальних твій невгамовний шал: ти в них троянда і рубін, і визивний кинджал. Для інших — Лета, джерело сумного забуття, ну, а для мене — радість ти братерського чуття. Відкриєш, як Сезам, ночей давніших таїну, ти — справжній дар; мов смолоскип,                                              ведеш крізь млу страшну. Ти і запеклої борні, й вершин кохання знак. Тебе покличу я колись, вино. Хай буде так.