Читать «Вогнем і мечем» онлайн - страница 516

Генрик Сенкевич

– Усякому ясно, – говорив Заглоба, – що з Хмельницьким нова війна неминуча, але якщо тільки булава знову не обійде нашого князя, все інакше зовсім обернеться.

– Що ж ви панові Скшетуському головного не скажете, – втрутився, підскакавши до карети, невеличкий лицар.

– Ах, так! – вигукнув Заглоба. – Я з цього й хотів почати, та щось ми всі розгубилися. Ви ж не знаєте, Яне, що після вашого відходу сталося: Богун потрапив у полон до князя.

Скшетуського й Олену ця несподівана новина так вразила, що вони не могли вимовити ні слова: князівна лише розвела руками, і настало мовчання, що його першим порушив Скшетуський.

– Як? Яким чином? – запитав він.

– Це перст Божий, – відповів Заглоба, – перст Божий, ніщо інше. Після укладення договору виходимо ми зі Збаража цього, будь він проклятий… Князь із кавалерією на лівому фланзі – на випадок, коли нападуть ординці… Вони ж часто й густо договір порушують… І раптом ватага, коней так із триста, кидається на кінноту князя.

– Лише Богун міг таке вчинити! – вигукнув Скшетуський.

– Він і був. Та не по зубах козачні збаразькі жовніри! Пан Міхал миттю їх оточив, нікого в живих не залишив, а Богуна двічі полоснув шаблею – тут його і скрутили. Не щастить йому з паном Міхалом, певно, він і сам це зрозумів, – тричі либонь стинався. Та й не шукав він нічого іншого, крім хіба що смерті.

– Ми потім уже довідалися, – додав Володийовський, – що Богун намірився з Валадинки потрапити в Збараж, та не встиг – шлях же неблизький, – а коли почув, що мир укладено, з люті, мабуть, із глузду з’їхав, і все дарма йому стало.

– Хто меч візьме, від меча і загине, так уже фортуна розпорядилася, – сказав Заглоба. – Безумець він, а від розпачу зробився ще безумнішим. Ох, і заварилася по його милості каша – набрід розлютився, та й ми теж. Я думав, знову війна почнеться: князь уже оголосив, що трактат порушено. Хмельницький хотів було Богуна відбити, але тут хан розлютився. «Він, каже, слово моє і присягу мою зганьбив!» І війною Хмельницькому пригрозив, а до нашого князя надіслав гінця, через якого передав, що Богун самовільно поліз у бійку, і ще попросив князя про історію цю забути, а з Богуном обійтись, як із простим бунтівником. Напевно, у хана і своя була користь: щоб татари могли ясир повести спокійно – вони його стільки набрали, що тепер либонь у Стамбулі мужика за два цвяхи купиш.

– І що ж князь із Богуном зробив? – із тривогою запитав Скшетуський.

– Наказав був негайно палю для нього застругати, та потім роздумав і так сказав: «Дарую його Скшетуському, нехай робить із ним, що хоче». Сидить тепер козачина в Тарнополі у в’язниці; цирульник йому голову перев’язує. Господи, скільки ж разів од нього душа відлетіти хотіла! Жодному вовкові собаки так, як ми йому, не попсували шкіри. Сам пан Міхал кусав тричі. Але це твердий горішок, хоч і нещасливець, сказати по правді. Пошли йому легку смерть, Боже! Я на нього зла вже не тримаю, хоч він і моєї крові зажадав, – а на мені ніякої провини немає: я і пив із ним, і дружбу водив, як із рівнею, поки він на тебе, донечко, руки не підняв. Я ж теж його ножем штрикнути міг у Розлогах… Ех, давно відомо, що немає вдячності на світі й добром за добро мало хто платити вміє. Бог з ним!..