Читать «Вогнем і мечем» онлайн - страница 517

Генрик Сенкевич

І Заглоба довго хитав головою…

– Що ж ви з ним, Яне, робитимете? – запитав він через деякий час. – Жовніри говорять, на зап’ятки поставите – тим більше що він чоловік видний, – тільки мені вірити не хочеться, що ви таке вчините.

– Звичайно, ні, – відповів Скшетуський. – Великої відваги це воїн, до того ж нещасливий – тим більше я його не принижу холопською роботою.

– Нехай простить йому Господь усі його гріхи, – сказала князівна.

– Амінь! – додав Заглоба. – Він смерть, як матір, благає, щоб прибрала його… І, певно б, її знайшов, якби не спізнився в Збараж.

Усі замовкли, міркуючи про дивну зрадливість долі, та їхали в замисленості, поки вдалині не показалася Грабова, де було влаштовано перший привал. Там уже зібралася частина воїнства, що поверталася зі Зборова, в тому числі пан Вітовський, каштелян сандомирський, який зі своїм полком поспішав назустріч дружині, і пан Пшиємський, і безліч шляхти з ополчення, що цим шляхом поверталася додому. Садиба в Грабовій була спалена вщент, як і решта будівель, але день був чудовий, теплий і тихий, і подорожани, не потребуючи даху над головою, розташувалися в діброві просто неба. Їстівних припасів і напоїв не бракувало, й челядь жваво взялася готувати вечерю. Каштелян сандомирський наказав розбити в діброві десяток наметів для вельмож і слабкої статі: вийшов ніби справжній табір. Лицарі юрбилися перед наметами – всім хотілося подивитися на Скшетуського та князівну Олену. Деякі розмовляли про недавню війну: ті, що поверталися зі Зборова, а під Збаражем не побували, докладно випитували в княжих воїнів про облогу. Галасливо було і весело, до того ж і день Господь подарував прекрасний.

Серед шляхти, звичайно ж, найпомітніший був Заглоба, який у тисячний раз розповідав, як зарубав Бурляя. Редзян теж не сидів осторонь – він командував челяддю, що готувала трапезу. Усе-таки спритний малий улучив зручну хвилину і, відвівши Скшетуського вбік, смиренно поклонився в пояс.

– Мосьпане, – сказав він, – хочу і я попросити про милості.

– Проси, – відповів Скшетуський, – хіба можу я тобі в чому-небудь відмовити, коли всім кращим у житті зобов’язаний твоїм турботам?

– Я відразу подумав, – зізнався слуга, – що ваша милість винагородити мене побажає.

– Говори: чого хочеш?

Пухке лице Редзяна потемніло, а очі запалилися ненавистю і злістю.