Читать «Вогнем і мечем» онлайн - страница 514

– І ви не задихнулися від радості? Тим краще! Vivat Скшетуський, vivat князівна! – вигукнув Заглоба. – Що, Яне! А ми вам ні слівця, позаяк не знали, жива вона чи ні. Але слуга ваш молодець, у цілості її довіз. Ох, vulpes astuta! Князь чекає вас обох… Ха! Ми до самого Ягорлика за нею їздили. Я диявольського монстра, що її стеріг, своєю рукою зарубав… Дванадцять хлоп’яток припізнилися трохи, та нічого, ви своє надолужите! Внучата в мене підуть, шановні панове! Розповідай, Редзяне, невже в тебе все зійшло гладко? А ми з паном Міхалом, уяви, вдвох цілу орду стримали! Я перший на чамбул кинувся, так-то! Бусурмани від нас хіба що не ховалися під землю – та все марно! Пан Міхал теж не схибив… Де моя донечка? Давайте сюди мою дівчинку!

– Дай вам Боже удачі, Яне! Дай вам Боже удачі! – повторював невеличкий лицар, знову кидаючись до Скшетуського в обійми.

– Нехай винагородить вас Господь за все, що ви для мене зробили. Мені слів не вистачає. Життя моє, кров – мала для вас плата! – відповів Скшетуський.

– Забудьте про це! – кричав Заглоба. – Мир укладено! Кепський мир, звичайно, та що поробиш. Добре, хоч ми в цьому заклятому Збаражі не сидимо більше. Тепер, шановні панове, поживемо в спокої. Це все нашими стараннями, і моїми теж. Так-так, якби Бурляй живий залишився, не бачити б нам перемир’я. А тепер можна і за весіллячко. Ніс догори, Яне! Тримайтеся, друже! Нізащо не здогадаєтесь, який вам до весілля князь приготував подарунок! При нагоді розповім, а поки що… тисяча чортів! Де ж моя доня? Давайте скоріше сюди мою донечку! Тепер її Богуну не бачити як своїх вух – хіба що вуха поперед голови відріжуть! Де моя донечка дорога?

– Я саме зібрався назустріч дружині каштеляна сандомирського – вже на коня сідав, – сказав Скшетуський. – Їдьмо скоріше, їдьмо, а то я з глузду з’їду.

– За мною, шановні добродії! Їдьмо з ним, чого час гаяти! Хутчіше!

– Пані Вітовська, певно, вже неподалік, – зауважив ксьондз.

– Їдьмо! – підхопив Володийовський.

Скшетуський був уже за дверима і скочив у сідло так легко, немов і не був щойно прикутий до ліжка хворобою. Редзян, воліючи не залишатись із ксьондзом віч-на-віч, рухався за хазяїном невідступно. Володийовський із Заглобою до них приєднались, і ось уже друзі скакали щодуху по топорівському шляху, а за ними і вся юрба шляхтичів і драгуни в червоному – здавалося, вітер підхопив і несе по дорозі червоні пелюстки маку.

– Гайда! – кричав Заглоба, б’ючи п’ятами коня.

Так проскакали вони верст із десять, поки за поворотом шляху не побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по-турецьки виїзних лакеїв; декілька з них, помітивши озброєних вершників, прожогом кинулись їм назустріч – запитувати, хто такі.

– Свої! З королівського війська! – крикнув Заглоба. – А це хто їде?

– Дружина каштеляна сандомирського! – пролунало у відповідь.

Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не усвідомлюючи, що робить, сповз із коня на землю і став, похитуючись, на краю дороги. Шапку він зняв, по скронях його рясно струменів піт; так стояв наш лицар на порозі щастя і… тремтів усім тілом. Володийовський теж зіскочив із кульбаки і підтримав ослаблого друга.