Читать «Замогильні записки» онлайн - страница 14

«Пан префект поліції просить пана де Шатобріана взяти на себе труд прийти до нього в кабінет або сьогодні близько четвертої години пополудні, або завтра о дев’ятій ранку».

Префект поліції хотів сповістити мене, що мені слід покинути Париж. Я знайшов прихисток у Дьєппі – спочатку він мав назву Бертвіля, а пізніше був перейменований у Дьєпп; новій назві вже понад чотириста років, і походить вона від англійського слова deep – глибокий. У 1788 році я стояв тут з другим батальйоном свого полку: замешкати в цьому місті з цегляними будинками і крамницями, що торгують слоновою кісткою, в цьому місті з чистими і світлими вулицями означало для мене повернутися в дні молодості. На прогулянках шлях мій пролягав повз руїни замку Арк, від якого залишилась купа уламків. У Дьєппі досі пам’ятають, що тут народився Дюкен. Якщо я лишався вдома, то милувався морем; сидячи за столом, я бачив те саме море, що було свідком мого народження і що омиває береги Великої Британії, де я так довго жив у вигнанні: погляд мій линув по хвилях, які принесли мене до Америки, повернули до Європи і провели до берегів Африки та Азії. Привіт тобі, о море, колиска моя і портрет! Я хочу розповісти тобі продовження моєї історії: якщо я скажу неправду, твої хвилі, що супроводили мене все життя, викриють обман перед лицем прийдешніх поколінь.

Матуся не полишала надію дати мені класичну освіту. Можливо, ремесло моряка «йому не сподобається», говорила вона; про всяк випадок, вона вважала за благо підготувати мене до іншої діяльності. Як жінка святоблива, вона мріяла про духовну кар’єру для сина. Тому вона запропонувала підшукати колеж, де мене навчили б математики, креслення, військового ремесла та англійської мови; про латину і грецьку вона не згадувала, щоб не налякати батька, але вона збиралася вчити мене і цих двох мов, спочатку таємно, потім, коли я зроблю успіхи, відкрито. Батько схвалив її намір: було вирішено віддати мене до дольського колежу. Місто Доль було вибране тому, що воно лежить на шляху із Сен-Мало в Комбурґ.

Дуже холодної зими, яка передувала моєму ув’язненню до колежу, в нашому будинку сталась пожежа; мене врятувала старша сестра: вона винесла мене з вогню. Пан де Шатобріан покликав дружину до себе в замок: навесні ми вирушили в дорогу.

Весна у Бретані м’якша, аніж в околицях Парижа, і настає тижнів на три раніше. П’ятірко птахів, що сповіщають її: ластівка, іволга, зозуля, перепелиця і соловей – прилітають разом з морським вітерцем, що гуляє над затоками армориканського півострова. Луки рясніють стокротками, братками, жонкілями, нарцисами, гіацинтами, жовтцями, анемонами, які квітнуть на пустищах навколо церкви Сан Джованні ін Латерані і Святого Єрусалимського Хреста в Римі. Галявини прикрашені високими султанами папороті; поля дроку й улексу виблискують, немов усипані золотистими метеликами. Огорожі, поблизу яких завжди повно суниць, малини і фіалок, увиті глодом, жимолостю, ожиною, чиї бурі пагони гнуться під вагою листя і плодів. Усе кишить бджолами і птахами; діти на кожному кроці натикаються на стільники і гнізда. У затишних куточках ростуть, немов у Греції, дикі мирт і олеандр; зріють фіги, немов у Провансі; яблуні, усипані карміновими квітками, нагадують пишні букети сільських наречених.