Читать «Замогильні записки» онлайн - страница 12

Позаяк долю мою було раз і назавжди вирішено, у дитинстві мені не надто набридали заняттями. Приблизні поняття про рисунок, англійську мову, гідрографію та математику здавалися більш ніж достатніми для освіти хлопчиська, який готувався до суворого життя моряка.

Я ріс неуком; ми вже не жили в будинку, де я на світ народився: матуся займала особняк на площі Сен-Венсан, майже навпроти воріт, за якими починається Коса. Моїми найщирішими друзями були вуличні хлопці: вони завжди юрбилися у дворі і на сходах нашого будинку. Я нічим не відрізнявся від них; я говорив їхньою мовою; у мене були такі ж манери і звички, такий же розхристаний і неохайний вигляд; сорочки на мені завжди були рвані, на панчохах красувалися величезні дірки; я носив старі, стоптані черевики, які на кожному кроці спадали з ніг; я часто губив шапку, а іноді й пальто. Обличчя у мене було замурзане, пошкрябане, у саднах, руки брудні. Фізіономія моя мала такий чудний вигляд, що нерідко мати навіть у нападі люті не могла стриматися від сміху й вигукувала: «Який мацапура!»

Тим часом я любив і досі люблю чистоту, навіть вишуканість. Ночами я намагався штопати своє дрантя; добра тітонька Вільнев і Люсіль допомагали мені довести до ладу костюм, щоб позбавити мене покарання та докорів; але їхні латочки робили моє вбрання ще недоладнішим. А надто я сумував, коли з’являвся обідранцем серед дітей, що хизувалися своїми обновками.

‹Розваги мешканців Сен-Мало›

Тепер усі вже забули, що таке релігійні і родинні свята, коли здається, ніби вся батьківщина і її Бог радіють; Різдво, Новий рік, Богоявлення, Великдень, Трійця, Іванів день – у ці дні я розцвітав. Мабуть, на мої почуття і виховання вплинула моя рідна скеля. У 1015 році мешканці Сен-Мало дали обітницю піти в Шартр і побудувати своїми руками і на свої кошти дзвіницю Шартрського собору: хіба я не трудився, як вони, своїми руками, щоб відновити повалений шпіц старої християнської базиліки? «Ніколи не було під сонцем, – пише отець Монуар, – землі, яка була б так палко й саможертовно віддана правдивій вірі, аніж Бретань. За останні тринадцять сторіч нечестя жодного разу не осквернило мову, що служила християнській проповіді, і не народився ще той, хто побачив би у Бретані бретонця, який сповідує яку-небудь віру, окрім католицької».

У дні свят мене разом із сестрами водили на моління до різних храмів міста, у каплицю Святого Аарона, у монастир Перемоги; слух мій вражали ніжні жіночі голоси з невидимого хору: їхній стрункий спів зливався з гомоном хвиль. Коли зимового дня наступав час причастя і собор заповнював люд, коли натовп уклінних старих матросів, молодих жінок і дітей, тримаючи в руках тоненькі свічки, читали свої часослови, коли священик благословляв парафіян, які повторювали Tantum ergo, і під шквалами різдвяного вітру вітражі храму дзвеніли, а склепіння, що чуло мужні голоси Жака Картьє і Дюґе-Труена, тремтіло, я переживав надзвичайний приплив релігійного почуття. Тітоньці Вільнев не було потреби нагадувати мені, щоб я молитовно склав руки, звертаючись до Бога і називаючи його всіма іменами, яких навчила мене мати; я бачив, як розчахуються небеса і ангели несуть до нього наш ладан і наші молитви; я схиляв голову: її ще не торкнувся тягар жалів, під гнітом яких хочеться назавжди схилити чоло перед вівтарем.