Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 68
Мнацакан Варданович Тарян
— Я, мамо, я, відчиняй,— почувся Галин голос. У матері відійшло від серця, на радощах не могла намацати клямку.
— Прийшла, слава богу,— видихнула полегшено.— А я тут місця собі не знаходжу, пішла б уже за тобою, якби могла.
Вона нарешті відсунула засув, впустила Галю до хати й обняла її, мовби хотіла переконатися, що це справді вона, її дочка.
— Вибач, мамо, що припізнилася.
— Нічого, аби вернулася… Ну, як ти, розказуй… Хоч знайшла наших?
— Знайшла. Знаєш, як вийшла з лісу, мало не наскочила на фашистський пост. Довелося знов вертатися в хащі, щоб обійти.
— Бачила брата?
— Так, вітання тобі передав. Післязавтра вночі…— почала була Галя, але, згадавши братове прохання, затнулася, так і не доказавши.
— Що вночі? — перепитала мати.— Кажи.
— Вони чекають підкріплення,— сказала зовсім не те, що спершу хотіла.
— Ну, а як він, Олег?
— Нічого, мамо, здоровий.
— Ти йому все переказала?
— Аякже, мені так дякували!
— Голодна, мабуть, там на плиті візьми.
— Ні, мамо, мене по-солдатськи нагодували. Тільки спати хочу — вмираю,— сказала вона і стала роздягатися.
* * *
Але виспатися Галі не вдалося.
Вранці, тільки-но розвиднілося, безцеремонно загрюкали в двері. Перша прокинулася мати і, знаючи, як наморилася дочка, пішла відчиняти. Ще й не взялася за клямку, як у двері знов почали гатити чимось важким, а потім закричали:
— Ауфмахен!..
Мати, почувши чужу мову, завмерла.
Той грюкіт розбудив і Галю:
— Хто там такий, мамо?
— Німці, хто ж іще може бути о цій порі? — злякано відповіла мати.
— Відчини. Двері нас не врятують, все одно виламають,— сказала Галя і швидко почала зодягатися.
Мати підійшла, відсунула засув.
Німецькі солдати з автоматами напоготові вдерлися в хату, заглянули в одну кімнату, в другу, повідчиняли всі двері, перевірили піч і запічок, комірчину… Лише капітан та фельдфебель лишилися стояти біля порога.
— Чому так довго не відчиняли? — спитав капітан каліченою мовою.
— Путні люди в цю пору сплять й іншим не заважають відпочивати, а не стукають у чужі двері,— спокійно відповіла мати.
— Німецькі солдати мають право зайти куди хочуть і коли хочуть. Вони це право заслужили в бою. Хто перемагає, той і диктує, затямила, матко? — сказав капітан, ступаючи в глиб кімнати.
— Що хоче пан офіцер? — чистою німецькою мовою запитала Галя, виходячи йому назустріч.— Що привело його до нас о такій ранній годині?
Капітан, фельдфебель і солдати, які ще й досі нишпорили по хаті, аж остовпіли, побачивши перед собою таку вродливу дівчину, яка до всього ще й розмовляла німецькою.
— О, фройляйн, ви що, з хмар до нас опустилися? — обличчя капітана розпливлося в усмішці, він зупинився посеред хати й не міг приховати захвату.— Ви знаєте нашу мову?
— Так, гер капітан. Я люблю мову великого Гете,— усміхаючись, відповіла Галя.
Капітан справді був приголомшений. За три роки він побував у багатьох країнах Європи, але такої вродливиці ще не зустрічав. Ніколи не міг подумати, що в глушині, під дрімучим лісом, побачить таку панну.
— Чудово, чудово, фройляйн,— сказав, солодко розтягуючи слова, капітан.— Дозвольте відрекомендуватися — ад’ютант командира есесівської дивізії, кавалер Залізного хреста капітан Отто Хемке! — Він виструнчився і, стукнувши підборами, різко опустив і підняв голову.