Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 66
Мнацакан Варданович Тарян
— Аршавір…— Галя затулила обличчя руками.
* * *
Сержанта Мкртчяна поховали так, як і годиться ховати мужнього воїна. Провести його в останню путь прийшли навіть командир полку та комісар.
Відгримів салют.
Повернулися зажурені воїни з цвинтаря в село.
А біля свіжої могили ще довго стояла самотиною дівчина й оплакувала свою першу любов.
Розплата
Надійшов наказ залишити Соснівку й відійти в район села, що лежало звідси кілометрів за десять.
Штаб полку зі своїми допоміжними службами та санітарним батальйоном уже був у дорозі. Готувалися вирушати й розвідники.
Олег Хмельницький хотів було відправити матір та сестру в тил, але мати не захотіла й слухати:
— Ні, я зі своєї хати не піду нікуди.
— Але ж, мамо, фашисти… ну, все може бути, це ж нелюди. А Галя…
— Галинку бери з собою, а я вже помру тут. Не залишу я, сину, наше гніздо порожнім.
— Не хвилюйся, Олежику, ми з мамою якось перебудемо,— сказала Галя.
— Але ж як?
— Нічого з нами не станеться, синку,— заспокоїла його мати.— Ти там себе бережи…
Заходило сонце, коли грім ворожих гармат підкотився зовсім близько до Соснівки — так близько, що у вікнах бряжчали шибки.
Вранці німці увійшли в село.
* * *
Майже в кожній хаті поселилося по два, а то й більше гітлерівців.
Хмельницьким пощастило: жоден німець не захотів у них зупинитися — мабуть, тому, що жили коло лісу, а це вже страшно. Зрозуміло, як Галя з матір’ю зраділи, що хоч тут лихо минуло їх.
Галя хотіла пройти селом, аби побачити, що там тепер робиться, але мати не пускала:
— Не йди, доню, вони ж гірші за скажених собак, іще причепляться. А як побачать, яка ти дівчина, то й до нашої хати знайдуть стежку… Послухай мене, Галинко, нам і без цього біди вистачає.
— Ох, мамо, як же це так? Хіба ж ми в тюрмі, а не в своїй хаті? Де це таке видано, щоб рідна домівка полоном була…
— Воно, звісно, так, але ж ти сама, Галю, знаєш, що цим бузувірам ніякі закони не писані.
— Нічого вони мені не зроблять,— вперто сказала Галя,— хай тільки спробують.
— Ну, що тобі ще сказати… Іди, але будь обережна,— зітхнула мати.
Галя вийшла з дому. Минула одну вуличку, другу, потім пішла широким шляхом, що тягнеться через усе село аж до шосейної дороги. Тут і там бачила замасковані танки, гармати, міномети, зенітні батареї… Повсюди чорніли вирви, і скрізь вешталися гітлерівці в зеленій формі, чулися їхні уривчасті розмови, з яких, однак, вона, добре знаючи німецьку мову, вирізняла чіткі команди. Галя дедалі більше прислухалася до тих розмов.
Біля паркану найбільшої в селі хати різко зупинився легковий автомобіль. Очевидно, в тій хаті розмістився штаб німецької військової частини. З машини виліз офіцер і, помітивши біля дерева на подвір’ї фашистського полковника, підійшов, викинув уперед руку:
— Хайль Гітлер!
Полковник відповів недбалим жестом.
З їхньої короткої розмови Галя зрозуміла, що в Соснівці вони затримаються щонайменше на чотири дні, сюди має прибути поповнення, а потім планується потужний наступ. Надійшов наказ верховного командування до середини серпня захопити велике місто на східному напрямку, отже, через п’ять днів слід починати операцію.