Читать «Месник: Повісті та оповідання» онлайн - страница 67

«Виходить, намічається велика битва,— подумала Галя.— Як же переказати своїм? Аби це Олег навідався вночі…»

Вона спішно вернулася додому й розказала матері про все, що бачила та чула.

Мати тільки скрушно похитала головою.

— Ну, що ж робити, мамо, підкажи! Чекати, поки хтось із наших надійде, чи…

— Чи що? — стривожено запитала мати.

— Чи піти самій?

— Ти не пройдеш, вони схоплять тебе.

— Я такими місцями перейду лінію фронту, що їм і не снилося.

— Ні, доню, можеш себе занапастити і звістку не донести. Потерпи трохи, я впевнена, що до нас хтось навідається. Ось побачиш.

— А якщо ні?

— Якщо ні… тоді підеш.

— Добре, почекаємо трохи.

Цілий вечір Галя була сама не своя. Те й робила, що виходила з хати, вдивлялася у бік лісу, ніби на її бажання там неодмінно саме в цю хвилину мав з’явитися хтось із наших солдатів. Але ніхто не йшов.

Стемніло. На землю опустилася беззоряна ніч.

Тривожно шумів ліс.

Галя не витерпіла:

— Піду я, мамо.

— Схаменися, доню, не йди… Куди ж ти сама в таку глупу ніч, через ліс…

— Ні, мамо, наш ліс мене не лякає. Навпаки, він допоможе мені. А зволікати не можна, буде пізно. Хтозна, що нас чекає завтра…

— Боюсь я за тебе, доню.

— Не бійся, все буде добре.

Мати притихла, ніби вагаючись, потім сіла на ліжко:

— Галю! — покликала.

— Що, мамо?

— Сядь біля мене.

Галя сіла, мати обняла її, міцно пригорнула до себе й поцілувала.

— Будь обережна, дитино моя,— сказала.— Хай бог тебе милує.

— Не турбуйся, мамо, я до світанку повернуся.

Вона якусь хвилину постояла, про щось міркуючи, потім взяла мотузку, ніби зібралася по дрова, і вийшла з хати.

* * *

Ніч перейшла на другу половину, а мати ще не стулила очей. Серце огортала тривога, голову обсідали неспокійні думки, й вона всім своїм єством дослухалася, чи не пролунають попід хатою знайомі кроки, чи не рипнуть сінешні двері, хоча Галя ще й не мала прийти, навіть якби щасливо здолала дорогу туди й назад. Це чекання було нестерпне,— час, здавалося, зупинився і ночі немає кінця-краю. Але й підганяти її, цю ніч, було лячно, адже вона ховала Галю від ворожого ока, від смертельної небезпеки. Подумати страшно: двічі мусить перейти лінію фронту.

І коли у вікнах почало сіріти, ще дужче защеміло материнське серце: «Казала ж, до світанку повернеться… Може, заблудилася в лісі й потрапила до німців у лабети? — уже вкотре стукотіла у скронях тривожна думка.

Час од часу здалеку долинали глухі постріли, й кожен з них краяв материне серце. Вона навіть не силкувалася заснути, сиділа на ліжку, щомиті ладна схопитися з місця й бігти… Куди?

А шибки світлішають, світлішають…

«Ох, відчайдушна ти в мене, донечко, не треба було йти. І так про себе ніколи не думала, а після загибелі Аршавіра й зовсім махнула рукою. Хоч у вогонь, хоч у воду… Ох, біда-біда…»

Нараз у двері тихенько постукали. Мати ще якусь мить так і сиділа непорушно, дослухаючись: може, почулося, а коли стукіт повторився, притьма скочила з ліжка й метнулася до дверей.

— Хто? — спитала тихо.