Читать «Знедолені» онлайн - страница 28

— Злодюга, грабіжник…

Усе це відбулося миттю. Кілька хвилин господар дому пильно розглядав подорожнього, як ото розглядають гадюку, а тоді знову підступив до дверей і сказав:

— Геть звідси!

— Благаю вас, хоч склянку води!

— А кулю в лоба не хочеш? — відрубав селянин.

І грюкнув дверима. Заскреготіли два важкі засуви, а через хвилину зачинилась і віконниця, взята на залізний прогонич.

Сутінки густіли, з Альп налітав крижаний вітер. У тьмяному світлі присмерку незнайомець помітив у одному з садків ніби землянку, обкладену дерном. Він рішуче переліз через дерев’яний паркан і опинився в садку. Всередину землянки вів чорний отвір. Подорожній страждав від холоду й голоду; з голодом він уже змирився, але хотів знайти бодай якийсь захисток від холоднечі. Він опустився навкарачки й заповз у землянку. Там було тепло, й він досить зручно влігся на соломі. Якусь мить він лежав, нездатний навіть ворухнутися, такий був стомлений. Але заплічний мішок заважав, і його можна було використати як подушку, отож він почав розстібати один з ременів. У цю мить почулося люте гарчання. Він підвів очі. На тлі отвору вимальовувалася в сутіні голова величезного дога.

Подорожній потрапив у собачу буду.

Він сам був дужий і страшний; озброївшись своєю палицею і затуляючись заплічним мішком, він сяк-так вибрався з буди, хоч і позбувся при цьому кількох клаптів свого вже й так подертого одягу.

Задкуючи й відбиваючись від собаки палицею, він не без зусиль переліз через паркан і опинився на вулиці — сам-один, без притулку, без даху над головою, вигнаний навіть із тієї жалюгідної буди. Він не так сів, як упав на камінь і вигукнув (цей вигук нібито чув один з перехожих):

— Собаці — і тій краще, аніж мені!

Незабаром він підвівся й рушив за місто, сподіваючись прилаштуватися на ніч десь під деревом або в стіжку.

Він ішов з опущеною головою, та, відчувши, що опинився далеко від людського житла, підняв очі й розглянувся навколо.

Він був посеред поля, вкритого низькою колючою стернею. Обрій здавався чорнішим, ніж сама ніч: густі хмари викочувалися з-за пагорба й розповзалися по всьому небу.

Подорожній повернувся до міста. Було близько восьмої вечора. Бредучи навмання вулицями, він вийшов на Соборний майдан і насварився кулаком у бік церкви.

Змучений втомою, ні на що більше не сподіваючись, він ліг на кам’яну лавку неподалік від друкарні, яка стояла на тому ж таки майдані.

В цю мить із церкви вийшла літня жінка. Було вже зовсім поночі, проте вона помітила, що на лавці хтось лежить.

— Що ви тут робите, чоловіче добрий? — спитала жінка.

— Ви ж бачите — вкладаюся спати, — досить грубо відповів подорожній.

— На цій лаві?

— Дев’ятнадцять років я спав на голих дошках, ну а сьогодні посплю на голому камені.

— Ви служили в солдатах?

— Так, добродійко, в солдатах.

— Чому ви не пішли до заїзду?

— Бо не маю грошей.

— На жаль, у мене в гаманці тільки чотири су, — сказала стара.

— Давайте й чотири су.

Він узяв чотири су. Жінка провадила:

— На заїзд цього не вистачить. А може, спробуєте? Хіба ви витримаєте тут до ранку — на такому холоді? Та й голод вас, певно, мучить. Може, вас візьмуть із милосердя.