Читать «Знедолені» онлайн - страница 29

— Я стукав у всі двері.

– І що?

— Звідусіль мене гнали геть.

Жінка доторкнулася до ліктя подорожнього й показала йому на низенький будиночок, що стояв по той бік майдану, поряд з єпископським палацом.

— Ви кажете, що стукали в усі двері?

— Авжеж.

– І в оті ви стукали?

— Ні.

— То постукайте.

2. Обачність дає поради мудрості

Того вечора єпископ Діньський після прогулянки по місту сидів у себе в кімнаті, працюючи над своєю книжкою «Про обов’язки християнина», коли десь о восьмій вечора служниця Маглуар зайшла, як завжди, взяти столове срібло у шафці над ліжком. Через хвилину, знаючи, що стіл уже накрито і сестра чекає його, єпископ спустився в їдальню.

Їдальнею була видовжена кімната з каміном. Двері з неї виходили на вулицю, а вікно в сад.

Маглуар і справді вже накрила на стіл.

У ту мить, коли увійшов єпископ, служниця розважала стару панну балачкою на свою улюблену тему, до якої пан Мірієль давно звик. Ішлося про засув на двері з вулиці.

Річ у тім, що Маглуар недавно ходила купити провізії на вечерю й наслухалася в місті тривожних чуток. Розповідали, ніби якийсь підозрілий волоцюга блукає вулицями міста, і ті, хто сьогодні не повернеться вчасно додому, ризикують наразитися на дуже прикру зустріч. І куди, мовляв, дивиться поліція, а все через те, що пан префект та пан мер не мирять, намагаються тільки шкодити один одному, а в місті хай робиться що завгодно. Отож розважливій людині нічого не лишається, як самій оберігати себе, добре позамикавши й позасувавши двері.

Останнє слово Маглуар вимовила з особливим притиском. Але єпископ, який сидів і грівся біля каміна, думав зовсім про інше. Отож усі до одного слова Маглуар він пустив повз вуха. Служниця повторила свою останню фразу ще раз. Тоді Батистіна, бажаючи догодити Маглуар і водночас не розсердити брата, наважилася боязко кинути:

— Брате, ви чули, що розповіла пані Маглуар?

— Та щось чув краєм вуха, — відповів єпископ.

Він обернувся на своєму стільці, поклавши руки на коліна і звівши на стару служницю усміхнений погляд.

— Ну, що там таке? Нам загрожує якась велика небезпека?

Тоді Маглуар наново розповіла свою історію, дещо згустивши фарби несамохіть. Кажуть, що в місті сьогодні блукає страшний харцизяка, обшарпаний волоцюга, душогуб, який прикидається жебраком. Він просився на ніч до Жакена Лабара, але той його не пустив. Бачили, як він шастав у сутінках вулицями. За плечима у нього порожній мішок, а обличчя люте, як у звіра.

— Справді? — перепитав єпископ.

Це напівзапитання підбадьорило Маглуар. Їй здалося, що вона таки зуміла заронити тривогу в душу єпископа. Отож вона провадила тоном торжества:

— Так, ваша превелебносте. Усе це щира правда. Сьогодні вночі слід чекати лиха. Всі так кажуть. А поліції ні до чого немає діла. Живемо в горах — і жодного ліхтаря на вулицях! Це скінчиться погано. І я так вважаю, і панна Батистіна…

— Я не казала нічого, — втрутилася єпископова сестра. — Мій брат знає, що робить.