Читать «Путівник по галактиці для космотуристів» онлайн - страница 46

— Для мене це раз плюнути, — заторохкотів комп’ютер без упину, вивергаючи нові метри перфострічки. — Я міг би також вирішити ваші особисті проблеми з точністю до десятого знаку після коми.

— Зафоде, — втрутилась у розмову Тріліан, — припини суперечку, зараз ми вийдемо на денний бік планети.

— Те, що під нами планета, а не уламок астероїда, я й сам бачу. Але невже ти думаєш, що я не здатний відрізнити Магратею від сотень інших планет. Дивись-но, розвиднюється.

— Прекрасно, — Зафод потирав руки від задоволення. — Згори, я гадаю, нам ніхто не завадить на неї подивитись. Комп’ютере!

— Хелло! Чим можу…

— По-перше, помовч, по-друге, дай нам повний огляд планети.

Величезна сіра тінь заповнила екрани моніторів. Планета повільно оберталась далеко знизу. Першим мовчання порушив Зафод.

— Виходимо на денну половину, — мимрив він собі під ніс, — планета обертається… висота — триста миль, — він спробував передати свій піднесений настрій іншим. Магратея! Його вразила скептична реакція Форда. Магратея! — Зараз ми побачимо… Дивіться!

Настала урочиста мить. Навіть найзапекліший міжзоряний волоцюга не може втриматись від захоплення, коли спостерігає схід сонця з космосу навіть у стотисячний раз. Але схід одразу ж двох сонць — видовище, яке не змалювати словами.

Перший промінь сонця пронизує безодню мороку. Промінь розширюється, засліплює і ось, нарешті, на обрії з’являється блискуче лезо сонця. Через кілька секунд з’являється друге, і от уже весь обрій пломеніє білим вогнем. Тонка плівка атмосфери виграє усіма барвами веселки.

— Я вогнище зорі спостерігаю, — видихнув вражений Зафод. — Два сонця — близнюки: Сульяніс і Рам…

— Швидше за все — ні те, ні інше, — сухо зазначив Форд.

— Ні, це — Сульяніс і Рам, — Зафод твердо стояв на своєму.

Обидва сонця виринули з-за, обрію, коли раптом іззаду почувся сумний спів. Це Марвін завів тужливу мелодію. Він ненавидів людей усім серцем.

Форд спостерігав за світловим шоу, що розгорталось перед ними. Нервове збудження передалося і йому. Він переживав таке збудження щоразу, коли бачив нову планету. Його страшенно дратував Зафод, що вигадує казна-що. Він жити не може без нескінченних фантазій. З’їхав з глузду через свою Магратею.

Артур взагалі не міг збагнути, через що уся ця веремія. Він підступив до Тріліан і запитав, у чім справа.

— Зафод розповідав мені, — зашепотіла вона, — що Магратея для них — ніби легенда. Як для нас Атлантида. Легенда твердить, що магратейці створювали нові планети.

Артур поглянув на екрани. Він відчував, що йому чогось не вистачає.

— А чай на цьому кораблі є? — запитав він.

«Золоте Серце» мчало по орбіті. Обидва сонця зависли високо в синьо-чорному небі, світлове шоу світанку закінчилось. При яскравому денному освітленні поверхня планети мала досить-таки блідий вигляд — одноманітна сіра рівнина. Мертва й холодна, як гробниця. Час від часу на обрії викреслювались обриси, що обнадіювали, наче гори або міста, але в міру наближення нерівності ландшафту поступово згладжувались, аж поки зникали зовсім. Час і вітер знали свою справу.