Читать «Твердиня» онлайн - страница 10

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж моторошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропливе повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нарахувати семеро мерців.

Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, закутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її подарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усього світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли його від давно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав вималюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється… роками), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не допоможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що відтісняє хащі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами протягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по ногах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, розсадити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ніхто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з певною метою. Їх виставляють напоказ. Покійники демонструють, засвідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприємно скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухомий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витримувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадувались, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, — зміркував Тор, прислухаючись до монотонного, майже нестерпного гулу у вухах. — Старію». Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вдати, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.